ВСУ роз’яснив, як поділити оплату за комунальні послуги в разі проживання у квартирі кількох пільговиків. Таке положення містить постанова Верховного Суду України від 4 листопада 2015 року №6-734цс15.

Судова палата у цивільних справах Верховного Суду в складі:
головуючого — Сімоненко В.М.,
суддів: Гуменюка В.І., Лященко Н.П., Охрімчук Л.І., Романюка Я.М., Сеніна Ю.Л.,
розглянувши в судовому засіданні справу за позовом комунального підприємства «Харківводоканал» до Особи 7, Особи 8, Особи 9, Особи 10, Особи 11 про стягнення заборгованості за надані послуги централізованого водопостачання та водовідведення за заявою Особи 7 про перегляд Верховним Судом ухвали Вищого спеціалізованого суду з розгляду цивільних і кримінальних справ від 18.03.2015,

ВСТАНОВИЛА:

У листопаді 2013 року комунальне підприємство «Харківводоканал» звернулося до суду із зазначеним позовом, посилаючись на те, що відповідачі Особа 7, Особа 8, Особа 9, Особа 10, Особа 11, які зареєстровані та мешкають у квартирі за Адресою 1, є споживачами послуг з централізованого водопостачання та водовідведення, вартість яких не сплачують у повному обсязі, унаслідок чого утворилася заборгованість у розмірі 2363 грн. 18 коп., яку останні в добровільному порядку на вимогу підприємства сплачувати відмовляються.

Рішенням Жовтневого районного суду м.Харкова від 26.06.2014 в задоволенні позову відмовлено.

Рішенням Апеляційного суду Харківської області від 13.10.2014 зазначене рішення районного суду скасовано й позов задоволено. Стягнуто з Особи 7, Особи 8, Особи 9, Особи 10, Особи 11 в солідарному порядку на користь КП «Харківводоканал» заборгованість у сумі 2363 грн. 18 коп. Вирішено питання про судові витрати.

Ухвалою ВСС від 18.03.2015 касаційну скаргу Особи 7 відхилено. Рішення Апеляційного суду Харківської області від 13.10.2014 залишено без змін.

У поданій заяві Особа 7 порушує питання про скасування ухвали ВСС від 18.03.2015 і рішення Апеляційного суду Харківської області від 13.10.2014 та залишення в силі рішення Жовтневого районного суду м.Харкова від 26.06.2014, з підстав, передбачених п.1 ч.1 ст.355 Цивільного процесуального кодексу, — неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції стст.64, 68, 160, 162 Житлового кодексу Української РСР, стст.256, 257, 261, 267 та 541 Цивільного кодексу.

На підтвердження своїх доводів Особа 7 наводить ухвали ВСС від 21.01.2015, 17.09.2014, 18.06.2014, 5.03.2014, 28.09.2011, 8.02.2012, де, на його думку, зазначені норми права застосовані по-іншому.

Відповідно до змісту ст.3604 ЦПК Верховний Суд скасовує судове рішення у справі, яка переглядається з підстав неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права та невідповідності судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові ВС висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, якщо установить, що воно є незаконним.

Заслухавши доповідь судді Верховного Суду, дослідивши матеріали справи та перевіривши наведені в заяві доводи, Судова палата у цивільних справах ВС дійшла висновку, що заява підлягає частковому задоволенню.

Судами встановлено, що Особі 7, Особі 8, Особі 9, Особі 10, Особі 11 на праві спільної сумісної власності належить квартира за Адресою 1.

Особа 7 є інвалідом війни, членом сім’ї останнього є його дружина Особа 8.

Особа 9 є ветераном війни — учасником бойових дій безстроково, членом його сім’ї є його дружина Особа 10.

Відповідачі як власники та користувачі квартири за Адресою 1 є споживачами послуг централізованого водопостачання та водовідведення (за особовим рахунком №1).

За цим особовим рахунком існує заборгованість за послуги водопостачання за період з 1.01.99 до 30.09.2013 в розмірі 1 тис. 700 грн. 21 коп. та за послуги водовідведення за період з 1.10.2003 до 30.09.2013 в розмірі 582 грн. 66 коп., яку позивач просить стягнути з відповідачів як осіб, які користуються комунальними послугами.

Ухвалюючи рішення про відмову в позові, суд першої інстанції виходив із того, що четверо відповідачів мають пільги, однак відсутні будь-які докази на підтвердження розміру заборгованості кожного з них, що унеможливлює встановити, хто саме з осіб зобов’язаний сплатити заборгованість у повному розмірі.

Скасовуючи рішення суду першої інстанції та задовольняючи позов, суд апеляційної інстанції виходив з доведеності та обґрунтованості позовних вимог КП «Харківводоканал», зазначивши, що відповідачі відповідно до стст.160,162 ЖК УРСР мають нести солідарну відповідальність за сплату комунальних послуг та відповідно до ч.1 ст.264 ЦК дійшов висновку про переривання строку позовної давності у зв’язку зі сплатою відповідачем боргу частками.

Суд касаційної інстанції, переглядаючи справу в касаційному порядку, погодився з висновками суду апеляційної інстанції, вказавши на правильне застосування судом норм матеріального та процесуального права.

Разом з тим в ухвалах ВСС від 21.01.2015, 17.09.2014, 18.06.2014, 5.03.2014, на які як на приклад неоднакового застосування судом касаційної інстанції стст.64, 68, 162 ЖК УРСР посилається у своїй заяві Особа 7, касаційний суд, скасовуючи рішення судів попередніх інстанцій, виходив із того, що судами безпідставно застосовано положення стст.160, 162 цього кодексу, які регулюють правовідносини щодо наймача та членів його сім’ї, тоді як квартира належить відповідачам на праві спільної сумісної власності в рівних долях.

Викладене свідчить про те, що існує неоднакове застосування судом касаційної інстанції стст.160, 162 ЖК УРСР, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах.

Вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні судом касаційної інстанції норм матеріального права, Судова палата у цивільних справах ВС виходить з такого.

Відповідно до ст.322 ЦК власник зобов’язаний утримувати майно, що йому належить, якщо інше не встановлено договором або законом.

Майно, що є у власності двох або більше осіб (співвласників), належить їм на праві спільної власності (ч.1 ст.355 ЦК) та залежно від положень закону або домовленості між співвласниками може належати їм на праві спільної часткової або на праві спільної сумісної власності (ч.2 ст.355 цього кодексу). При цьому спільна власність вважається частковою, якщо договором або законом не встановлена спільна сумісна власність на майно (ч.4 ст.355 цього кодексу).

Відповідно до ст.8 закону «Про приватизацію державного житлового фонду» приватизовані житлові приміщення передавались у спільну часткову або спільну сумісну власність, а утримання приватизованих житлових приміщень здійснюється за рахунок коштів їх власників згідно з Правилами користування приміщеннями житлових будинків і прибудинковими територіями, які затверджуються Кабінетом Міністрів, незалежно від форм власності на них.

Правовідносини між співвласниками майна як суб’єктами цивільних правовідносин та іншими особами регулюються законами та договорами, укладеними власниками (співвласниками) майна та іншими особами.

Отже, правовідносини власників житлових приміщень з утримання житлового приміщення регулюються нормами ЦК та законодавства, яке регулює користування житловими будинками та прибудинковими територіями.

Разом з тим, норми стст.160 та 162 ЖК УРСР входять до гл.6 цього кодексу, яка регулює правовідносини з користування будинками приватного житлового фонду, зокрема з наймачами цих житлових приміщень, членами їх сімей та власником житлового фонду, які виникають на підставі договору найму цього приміщення.

При цьому ст.160 ЖК УРСР, яку суд застосував до спірних правовідносин, визначає рівні права та обов’язки наймача та членів його сім’ї між собою та перед третіми особами, зокрема щодо солідарної майнової відповідальності членів сім’ї разом з наймачем за зобов’язаннями, що випливають з договору найму житлового приміщення, яке належить до приватного житлового фонду.

Положеннями ст.162 ЖК УРСР регулюється порядок визначення та внесення плати за користування житловим приміщенням, яке належить громадянину на праві приватної власності та право на користування яким мають інші особи, зокрема наймачі та члени їх сімей на підставі договору найму (ст.759 ЦК).

Отже, правове регулювання правовідносин власників житлового приміщення належного їм на праві приватної власності, здійснюється на підставі норм ЦК, які регулюють правовідносини з права власності. Положення стст.160 та 162 ЖК УРСР поряд з положеннями гл.58 ЦК регулюють правовідносини з найму житлового приміщення, тобто речові права на чуже майно, а тому зазначені норми права не підлягають застосуванню до правовідносин з утримання власниками належного їм на праві приватної власності майна, зокрема щодо сплати комунальних послуг.

Таким чином, установивши, що майно належить відповідачам на праві спільної власності, суди помилково застосували до цих правовідносин положення стст.160 та 162 ЖК УРСР, дійшовши висновку про стягнення несплачених сум солідарно.

Разом із цим згідно з пп.4 та 5 ч.1 ст.13 закону «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту» інвалідам війни та прирівняним до них особам надається 100%-на знижка плати за користування комунальними послугами (газом, електроенергією та іншими послугами) та скрапленим балонним газом для побутових потреб у межах середніх норм споживання.

Площа житла, на яку надається знижка, при розрахунках плати за опалення становить 21 м2 опалювальної площі на кожну особу, яка постійно проживає у житловому приміщенні (будинку) і має право на знижку плати, та додатково 10,5 м2 на сім’ю.

Пільги щодо плати за житло, комунальні послуги та паливо, передбачені пп.4—6 цієї статті, надаються інвалідам війни та членам їх сімей, які проживають разом з ними, незалежно від виду житла чи форми власності на нього. Площа житла, на яку нараховується 100-процентна знижка плати, передбачена пп.4 і 5 ч.1 цієї статті, визначається в максимально можливому розмірі в межах загальної площі житлового приміщення (будинку) згідно з нормами користування (споживання), встановленими цими пунктами, незалежно від наявності в складі сім’ї осіб, які не мають права на знижку плати. Якщо в складі сім’ї є особи, які мають право на знижку плати в розмірі, меншому ніж 100 процентів, спочатку обчислюється в максимально можливому розмірі 100-процентна відповідна знижка плати.

Крім того, за положеннями п.5 ст.12 цього закону учасникам бойових дій надається 75-процентна знижка плати за користування комунальними послугами (газом, електроенергією та іншими послугами) та скрапленим балонним газом для побутових потреб у межах середніх норм споживання.

Площа житла, на яку надається знижка, при розрахунках плати за опалення становить 21 м2 опалювальної площі на кожну особу, яка постійно проживає у житловому приміщенні (будинку) і має право на знижку плати, та додатково 10,5 м2 на сім’ю.

Площа житла, на яку нараховується 75-процентна знижка плати, передбачена пп.4 і 5 ч.1 цієї статті, визначається в максимально можливому розмірі в межах загальної площі житлового приміщення (будинку) згідно з нормами користування (споживання), встановленими цими пунктами, незалежно від наявності в складі сім’ї осіб, які не мають права на знижку плати. Якщо в складі сім’ї є особи, які мають право на знижку плати в розмірі, меншому ніж 75 процентів, спочатку обчислюється в максимально можливому розмірі 75-процентна відповідна знижка плати.

Отже, інваліди війни та члени їх сімей, ветерани війни та члени їх сімей; учасники бойових дій та члени їх сімей як власники і користувачі житлових приміщень та споживачі комунальних послуг мають пільги на їх оплату відповідно до свого статусу та належності до складу сім’ї пільговика.

Ухвалюючи рішення, суди на порушення зазначених норм матеріального права не встановили фактичні обставини справи в частині обов’язку кожного з відповідачів залежно від його статусу та належності до сім’ї пільговика відповідно до правовідносин, які виникли між сторонами, що позбавляє Верховний Суд можливості надати оцінку застосуванню норм права, а тому рішення судів першої, апеляційної та касаційної інстанцій необхідно скасувати та передати справу на новий розгляд до суду першої інстанції.

Разом з тим в ухвалах ВСС від 28.09.2011, 8.02.2012, на які як на приклад неоднакового застосування судом касаційної інстанції стст.256, 257, 261, 267 ЦК посилається у своїй заяві Особа 7, касаційний суд, скасовуючи рішення судів попередніх інстанцій, виходив з того, що суди не врахували, що відлік позовної давності обчислюється з моменту, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення її права або про особу, яка його порушила, тому сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови в позові (ст.267 цього кодексу), тоді як в ухвалі ВСС від 18.03.2015, про перегляд якої подано заяву, касаційний суд, відповідно до ст.264 ЦК, дійшов висновку про переривання строку позовної давності у зв’язку зі сплатою відповідачем боргу частками.

Таким чином, у зазначених справах наявні різні фактичні обставини, встановлені судами щодо застосування строків позовної давності, а ухвалені в них рішення не свідчать про неоднакове застосування судами касаційної інстанції стст.256, 257, 261, 267 ЦК.

За таких обставин відповідно до стст.3604 ЦПК рішення судів першої, апеляційної та касаційної інстанцій необхідно скасувати та передати справу на новий розгляд до суду першої інстанції.

Керуючись стст.355, 360—3604 ЦПК, Судова палата у цивільних справах ВС

ПОСТАНОВИЛА:
Заяву

Особи 7 задовольнити частково.
Рішення Жовтневого районного суду м.Харкова від 26.06.2014, рішення Апеляційного суду Харківської області від 13.10.2014 та ухвалу ВСС від 18.03.2015 скасувати.
Справу за позовом комунального підприємства «Харківводоканал» до Особи 7, Особи 8, Особи 9, Особи 10, Особи 11 про стягнення заборгованості за надані послуги централізованого водопостачання та водовідведення передати на новий розгляд до суду першої інстанції.
Постанова ВС є остаточною й може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій п.3 ч.1 ст.355 ЦПК.