Переконливість кожного доказу доводиться у змагальній процедурі безпосередньо перед тим складом суду, який дає цьому доказу юридично значущу оцінку. До такого висновку дійшов Верховний Суд України в постанові від 21 січня 2016 року №5-249кс15, текст якої друкує видання “Закон і Бізнес”.

Верховний Суд України
Іменем України
Постанова
21 січня 2016 року м.Київ №5-249кс15

Судова палата у кримінальних справах Верховного Суду України у складі:
головуючого — судді Кузьменко О.Т.,
суддів: Вус С.М., Глоса Л.Ф., Гошовської Т.В., Заголдного В.В., Канигіної Г.В., Кліменко М.Р., Ковтюк Є.І., Пивовара В.Ф., Пошви Б.М., Редьки А.І., Школярова В.Ф.,
розглянувши у відкритому судовому засіданні справу за заявою захисника Особи 2 про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду з розгляду цивільних і кримінальних справ від 20.05.2015 щодо Особи 3,

ВСТАНОВИЛА:

Вироком Ленінського районного суду м.Миколаєва від 16.07.2014 Особу 3, Інформація 1, такого, що має судимість, засуджено за ч.3 ст.289 Кримінального кодексу до позбавлення волі на строк 7 років, за ч.2 ст.186 КК до позбавлення волі на строк 5 років.
На підставі ст.70 КК Особі 3 визначено остаточне покарання — позбавлення волі строком на 7 років.
Суд визнав, що Особа 3, будучи напідпитку, 12.06.2002 в м.Миколаєві на перехресті вулиць Потьомкінської і Садової за попередньою змовою з іншою особою, погрожуючи Особі 4 насильством і демонструючи газовий пістолет «Super-P», заволодів його автомобілем «Opel Kadett», реєстраційний №1, і 70 грн.
За епізодом умисного вбивства таксиста Особи 5, що трапилося в м.Миколаєві на перехресті вул. Енгельса і пров. Першотравневого у ніч із 21-ї год. 4 квітня до 5-ї год. 5.04.2003, суд виправдав Особу 3 за недоведеністю вчинення ним цього злочину.
Апеляційний суд Миколаївської області своїм вироком від 23.10.2014 скасував вирок місцевого суду в частині виправдання Особи 3 і визнав, що саме останній тієї ночі, користуючись послугами таксиста Особи 5, під час сварки з ним в автомобілі «Альфа Ромео 75», реєстраційний №2, заподіяв потерпілому чотири смертельні колото-різані поранення шиї з пошкодженням задньої стінки глотки із масивною кровотечею. Ці дії Особи 3 апеляційний суд розцінив як умисне вбивство, кваліфікував їх за ч.1 ст.115 КК і призначив йому покарання у вигляді позбавлення волі на строк 15 років та на підставі ст.70 КК за сукупністю злочинів, передбачених зазначеною нормою закону про кримінальну відповідальність, ч.3 ст.289 КК і ч.2 ст.186 КК, остаточно — позбавлення волі на строк 15 років.
Ухвалою ВСС від 20.05.2015 вирок апеляційної інстанції щодо Особи 3 залишено без зміни.
У заяві захисник Особи 2 просить переглянути зазначену ухвалу ВСС з підстави п.2 ст.445 Кримінального процесуального кодексу, скасувати це рішення, а справу направити на новий розгляд до суду касаційної інстанції. Вважає, що касаційний суд застосував норми стст.22, 23, 94 і 95 цього кодексу інакше, ніж у рішеннях, ухвалених раніше. Стверджує, що касаційний суд безпідставно погодився з рішенням суду апеляційної інстанції, який знівелював принцип змагальності і безпосередності дослідження доказів; не оцінив докази в аспекті їх допустимості та достатності; відмовився заслухати свідків Особу 6, Особу 7 і Особу 8; переоцінив показання цих свідків по-своєму; не дослідив дані провадження суду першої інстанції, які зафіксовано на технічному носії інформації.
Неоднаковість застосування касаційним судом зазначених норм права захисник ілюструє цілою низкою рішень.
Зокрема, ухвалою ВСС від 16.10.2014 скасовано ухвалу апеляційного суду щодо Особи 7 та призначено новий розгляд в суді апеляційної інстанції у зв’язку із порушенням апеляційним судом вимог стст.94, 95 КПК, який без проведення судового слідства та безпосереднього дослідження у справі доказів, обмежившись лише прослуховуванням пояснень засудженої Особи 7, його захисника, та вислухавши думку прокурора, фактично дав іншу оцінку доказам, ніж суд першої інстанції, та перекваліфікував дії Особи 7 з ч.2 ст.15 ч.1 ст.115 КК на ч.2 ст.125 КК.
В ухвалі від 25.08.2015 щодо Особи 5 касаційний суд констатував, що суд апеляційної інстанції не мав права переоцінювати докази без безпосереднього їх дослідження і визнав незаконним його рішення про скасування обвинувального вироку місцевого суду й закриття провадження за недоведеністю та відсутністю складу правопорушення.
На підтвердження неправильної оцінки судом як допустимих доказів, одержаних з порушенням вимог закону, захисник надала також копії інших судових рішень касаційного суду, ухвалених у 2015 році, а саме: 20 і 22 січня, 3 лютого, 12 березня, 30 квітня, 2 і 18 червня, 7 липня, 6 серпня і 22 вересня, якими касаційний суд скасовував ухвали апеляційних судів та призначав нові розгляди в судах апеляційної інстанції з огляду на переоцінку апеляційним судом ряду доказів без їх безпосереднього дослідження. Аналогічне рішення касаційний суд ухвалив 9.12.2014.
З цих же підстав ухвалою ВСС від 23.09.2015 так само скасовано рішення судів нижчих ланок, а справу направлено на новий розгляд до суду першої інстанції.
Судова палата у кримінальних справах ВС заслухала суддю-доповідача, доводи захисника і засудженого про задоволення заяви з наведених у ній обгрунтувань, пояснення прокурора про відсутність підстав для задоволення заяви, перевірила матеріали кримінального провадження та матеріали, додані до заяви, обговорила доводи заяви і висновок члена Науково-консультативної ради ВС та встановила таке.
1. Справа про перегляд ухвали ВСС від 20.05.2015 щодо Особи 3 допущена до провадження Суду за заявою захисника Особи 2, яка посилається на положення пункту другого ст.445 КПК.
2. Суд нагадує, що згідно з його усталеною практикою зазначена норма закону не гарантує права на відновлення кримінального провадження та зазвичай не є застосовною до заяв щодо такого відновлення в порядку гл.33 КПК у завершених судових справах, якщо тільки природа, специфічні риси та обсяги провадження щодо певної скарги у нині діючій (чотириланковій) правовій системі не є такими, що охоплюються сферою застосування п.2 ст.445 цього кодексу та гарантіями справедливого суду, якими він наділяє сторони провадження.
3. Орієнтуючись на свою практику, Суд звертає увагу на те, що п.2 ст.445 КПК, так само як і пункт перший цієї статті закону, передбачає особливі вимоги та застереження для уможливлення процедури оцінки Судом норм права на предмет їх однаковості/неоднаковості застосування судом касаційної інстанції. У зв’язку з цим Суд повторює, що факт неоднакового застосування норми права судом касаційної інстанції повинен мати певний зовнішній вияв, знаходити відображення у фактичному процесуальному документі (рішенні). Про неоднакове застосування норми права свідчить неоднакове її розуміння судом у процесі правозастосування, що зумовлює ухвалення рішень, які мають різний зміст. Для уможливлення процедури оцінки Судом норми права на предмет неоднаковості правозастосування така норма має бути реально застосована судом касаційної інстанції під час розгляду справи в касаційному порядку. Неоднаковість у застосуванні положень норми права нерозривно пов’язана з предметом правозастосування — одна й та сама норма (її положення, припис) одного і того самого закону.
4. Заявник, посилаючись на те, що суд касаційної інстанції витлумачив норми стст.22, 23, 94 і 95 КПК у спосіб, який суперечить їх точному змісту, доводила, що кримінальне провадження щодо Особи 3 було несправедливим, бо в основу вироку про винуватість засудженого за епізодом умисного вбивства (ч.1 ст.115 КК) судом апеляційної інстанції покладено докази, які є недопустимими в точному сенсі і використані для доведення можливості довіряти насамперед висновку експерта (про виявлений в салоні автомобіля слід пальця руки засудженого) як прямому доказу винуватості Особи 3 у цьому злочині, і що винуватість Особи 3 грунтується на підставі лише непрямих доказів. Заявник скаржиться, що стороні захисту не надали можливості допитати свідків Особу 7, Особу 6, Особу 8 і це впливає на доказову базу в цілому за даним епізодом обвинувачення і на окремі її частини, а отже, неможливо встановити достатність решти доказів, не давши їм нову оцінку за критеріями «належності», «допустимості», «достовірності» та «достатності». Заявник не погодилася з доводами обвинувачення про те, що доказова база у цій справі складається з окремо оцінених апеляційним судом доказів і що їх вага та значимість змінились після того, як деякі з них були переоцінені. Вважає, що апеляційний суд, відмовивши у задоволенні клопотання про виклик зазначених свідків у судове засідання, переоцінивши їх свідчення, поставив під сумнів правдивість їх показань у суді першої інстанції, який посилався на останні як на одну з підстав для його висновку про те, що решта доказів у справі була недостатньою для встановлення виниОсоби 3.
5. Ретельно зіставивши правотлумачні висновки суду касаційної інстанції про застосування норм стст.22, 23, 94 і 95 КПК, які презюмовано зазначені в оспореному рішенні, з чітко означеною правотлумачною позицією касаційного суду щодо застосування цих самих норм права в рішеннях, наданих для порівняння, та тією мірою, якою оскаржувані питання підпадають під його юрисдикцію, Суд констатує, що вони виявляють неоднаковість у правозастосуванні однієї і тієї самої норми права, що зумовили ухвалення різних за змістом судових рішень, з огляду на що заява оголошується Судом прийнятною.
Далі Суд аналізуватиме, чи неоднакове правозастосування касаційним судом норм стст.22, 23, 94 і 95 КПК є наслідком неточного розуміння (тлумачення) цих норм права, що автоматично може потрапляти під дію ст.6 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод.
6. Суд чітко усвідомлює своє завдання та визнає, що має бути обережним, виконуючи функцію судового контролю під час перегляду судових рішень із підстав однакового/неоднакового застосування судом касаційної інстанції однієї і тієї самої норми права, передбаченої КПК, особливо в тих випадках, коли такий перегляд неминуче потребує втручання у рішення судів нижчого рівня (судів факту), навіть якщо вже відбулися провадження та розслідування.
7. Суд дослідив норми права, передбачені КПК, на які посилається заявник, відповідними положеннями яких передбачено:
Стаття 22.
«Кримінальне провадження здійснюється на основі змагальності, що передбачає самостійне обстоювання стороною обвинувачення і стороною захисту їхніх правових позицій, прав, свобод і законних інтересів засобами, передбаченими цим кодексом.
Сторони кримінального провадження мають рівні права на збирання та подання до суду речей, документів, клопотань, скарг, а також на реалізацію інших процесуальних прав, передбачених цим кодексом.
Суд, зберігаючи об’єктивність та неупередженість, створює необхідні умови для реалізації сторонами їхніх процесуальних прав та виконання процесуальних обов’язків».
Стаття 23.
«Суд досліджує докази безпосередньо. Показання учасників кримінального провадження суд отримує усно.
Не можуть бути визнані доказами відомості, що містяться в показаннях, речах і документах, які не були предметом безпосереднього дослідження суду, крім випадків, передбачених цим кодексом. Суд може прийняти як доказ показання осіб, які не дають їх безпосередньо в судовому засіданні, лише у випадках, передбачених цим кодексом».
Стаття 94.
«… суд за своїм внутрішнім переконанням, яке грунтується на всебічному, повному й неупередженому дослідженні всіх обставин кримінального провадження, керуючись законом, оцінює кожний доказ з точки зору належності, допустимості, достовірності, а сукупність зібраних доказів — з точки зору достатності та взаємозв’язку для прийняття відповідного процесуального рішення.
Жоден доказ не має наперед встановленої сили».
Стаття 95.
«Суд може обгрунтувати свої висновки лише на показаннях, які він безпосередньо сприймав під час судового засідання або отриманих у порядку, передбаченому ст.225 цього кодексу. Суд не вправі обгрунтовувати судові рішення показаннями, наданими слідчому, прокурору, або посилатися на них».
8. Повертаючись до розгляду справи, Суд зазначає, що, як стверджує заявник, вироком Ленінського районного суду м.Миколаєва від 16.07.2014 визнано, що надані стороною обвинувачення докази не доводять поза розумним сумнівом винуватості Особи 3 у вчиненні умисного убивства Особи 5.
9. Апеляційний суд переглянув справу в цілому, з погляду дотримання процесуального та матеріального права. Крім того, апеляційний суд не тільки вивчив матеріали справи, надані судом нижчої інстанції, та доводи апелянта, а й повторно частково дослідив обставини, встановлені кримінальним провадженням.
Під час судового розгляду в суді апеляційної інстанції сторона захисту після допиту потерпілої Особи 9 і спеціаліста Особи 10 клопотала про відтворення аудіозапису їх показань у суді першої інстанції, оскільки, на її переконання, зазначені особи змінили свої показання. Захисник також просив неодмінно допитати свідка Особу 7 (про допит свідків Особи 6 та Особи 8 сторони судового провадження клопотань не заявляли), оскільки вважав, що її показання ключові і висвітлюють істину у справі.
Незважаючи на те, що кожен факт причетності особи до вчинення злочину та винності має бути підтверджений повнотою зібраних доказів, а переконливість кожного доказу доводиться у змагальній процедурі безпосередньо перед тим складом суду, який дає цьому доказу юридично значущу оцінку, апеляційний суд відхилив вимоги захисту без зазначення мотивів свого рішення.
Апеляційний суд не допитав свідків Особу 7 і Особу 6 та відхилив їх показання як такі, що свідчать на користь обвинуваченого. При цьому апеляційний суд оцінив показання цих свідків інакше, ніж суд першої інстанції і, відкинувши їх як доказ невинуватості Особи 3, скасував вирок місцевого суду в частині виправдання останнього за епізодом умисного вбивства Особи 5 і визнав його винним у вчиненні зазначеного діяння, кваліфікував його за ч.1 ст.115 КК і призначив за цим законом максимальну міру покарання.
10. З вироку від 23.10.2014 постає очевидним, що засудження Особи 3 мотивоване, у тому числі новим витлумаченням свідчень Особи 7 іОсоби 6, безпосередньо яких апеляційний суд не заслухав. Все відбулося так, немовби апеляційний суд a priori «не визнав» їх, не вдаючись до їхнього заслуховування, задовольнився лише переоцінкою їхніх показань у суді першої інстанції, який виправдав Особу 3 на підставі, зокрема, і показань цих свідків. Поза будь-яким сумнівом, хоч апеляційній інстанції належить давати оцінку різним зібраним свідченням, так само як і визначати доцільність використання тих, що їх хотів навести захисник, проте глибшого аналізу не зроблено, а Особу 3визнано винним на підставі тих свідчень, які викликали достатні сумніви у місцевого суду щодо обгрунтованості висунутого проти Особи 3обвинувачення, і який на підставі цих свідчень мотивував його виправдання. За таких умов відмова апеляційного суду заслухати свідкаОсобу 7, всупереч клопотанню адвоката щодо цього, та інша оцінка свідчень її та Особи 6 без їх безпосереднього допиту суттєво обмежило право обвинуваченого на захист.
11. Суд звертає увагу на те, що провадження у суді апеляційної інстанції проводилося через дванадцять років з моменту вчинення злочину, який було інкриміновано Особі 3, а відтак кожний доказ (докази) мав бути чи не найголовнішим для встановлення істини у справі, тому відмова суду заслухати свідка Особу 7 межувала з несправедливістю. У даному разі громадський інтерес у засудженні Особи 3 не міг виправдати використання апеляційним судом у процесі провадження неперевірених ним доказів. Отже, урахування апеляційним судом показань безпосередньо не заслуханих свідків, показання яких мали значення для вирішення питання про винуватість чи невинуватість засудженого, призвело до того, що весь розгляд справи щодо нього набув несправедливого характеру.
12. Беручи до уваги виключно специфічні обставини цієї справи, Суд уважає, що право на захист зазнало такого обмеження, що засуджений Особа 3 був позбавлений можливості скористатися справедливим судом, що суперечить положенням пп.1 та 3(d) ст.6 конвенції.
13. Суд нагадує, що гарантії, наведені в п.3(d) ст.6 конвенції, є особливим аспектом права на справедливе судове слухання справи, яке наведено в п.1 цього положення, яке слід брати до уваги для того, щоб зробити будь-яку оцінку неупередженості провадження. Завданням Суду в аспекті положень ст.445 КПК є оцінка однаковості у правозастосуванні норм права, передбачених цим кодексом. Для того щоб дати таку оцінку, Суд має розглянути кримінальне провадження в цілому, із урахуванням прав захисту та всіх учасників кримінального провадження.
14. Заявник оскаржила обвинувальний вирок щодо Особи 3 в касаційному суді. У касаційній скарзі зверталась увага на рішення попереднього слухання (в апеляції) щодо визнання допустимими неперевірених показань свідків, яких не допитано безпосередньо в судовому засіданні.
15. 20.05.2015 касаційну скаргу розглянуто та відхилено. Мотивувальна частина рішення касаційного суду стосовно правильності застосування судом апеляційної інстанції норм стст.22, 23, 94 і 95 КПК викладена у формулюваннях, які не залишають
сумніву щодо того, що касаційний суд фактично погодився з тлумаченням, яке цьому питанню дав суд нижчої ланки. Касаційний суд зробив висновок, що суд нижчої інстанції діяв у межах своєї компетенції та правильно застосував норми закону щодо допустимості доказів, а відтак визнав, що право засудженого на справедливий суд не було порушено.
16. Суд зазначає, що всі докази, як правило, повинні подаватися під час публічного розгляду в присутності обвинуваченого для забезпечення змагальності сторін. З цього правила існують винятки, але вони не можуть порушувати права захисту. Якщо підсудному було надано відповідну та належну можливість заперечити такі показання, чи то при їх наданні, чи на пізнішому етапі, прийняття їх як доказів не суперечитиме саме по собі вимогам пп.1 та 3«d» ст.6 конвенції. Але з цього випливає, що засудження не може виключно або вирішальною мірою грунтуватися на показаннях, які сторона захисту не могла оспорити.
Порушення конвенції буде там, де свідок (свідки), показання якого має істотне значення для вирішення справи, не міг бути опитаний, або за обставин, коли був ряд таких свідків, але жоден із них не міг бути опитаний. Саме таке відбулося у справі, що розглядається.
17. У рішенні Європейського суду з прав людини «Жуковський проти України» від 3.03.2011 наголошується, що за загальним правилом пп.1 і 3«d» ст.6 конвенції вимагають надання підсудному відповідної та належної можливості заперечувати показання свідка обвинувачення і допитати його або під час надання останнім своїх показань, або пізніше (див. також рішення від 23.04.97 у справі «Ван Мехелен та інші проти Нідерландів» та рішення від 15.06.92 у справі «Люді проти Швейцарії»). Вирок не може грунтуватись виключно або вирішальною мірою на показаннях, які сторона захисту не може заперечити (див. рішення від 27.01.2009 у справі «A. L. проти Фінляндії»).
18. Суд уважає за необхідне зазначити, що безпосередність дослідження доказів означає звернену до суду вимогу закону про дослідження ним всіх зібраних у конкретному кримінальному провадженні доказів шляхом допиту обвинувачених, потерпілих, свідків, експерта, огляду речових доказів, оголошення документів, відтворення звукозапису і відеозапису тощо. Ця засада кримінального судочинства має значення для повного з’ясування обставин кримінального провадження та його об’єктивного вирішення. Безпосередність сприйняття доказів дає змогу суду належним чином дослідити і перевірити їх (як кожний доказ окремо, так і у взаємозв’язку з іншими доказами), здійснити їх оцінку за критеріями, визначеними у ч.1 ст.94 КПК, і сформувати повне та об’єктивне уявлення про фактичні обставини конкретного кримінального провадження.
Недотримання засади безпосередності призводить до порушення інших засад кримінального провадження: презумпція невинуватості та забезпечення доведеності вини, забезпечення права на захист, змагальність сторін та свобода в поданні ними своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості (пп.10, 13, 15 ст.7 КПК). Тому засада безпосередності виступає необхідним елементом процесуальної форми судового розгляду, недотримання її судом, виходячи зі змісту ч.2 ст.23 та ст.86 цього кодексу, означає, що докази, які не були предметом безпосереднього дослідження суду, не можуть бути визнані допустимими і враховані при постановленні судового рішення судом, крім випадків, передбачених зазначеним кодексом, а отже, судове рішення, відповідно до ст.370 цього кодексу, не може бути визнано законним і обгрунтованим і, згідно з ч.1 ст.412 КПК, підлягає скасуванню.
Відповідно до ст.2 Протоколу №7 до конвенції, ратифікованого законом від 17.07.97, кожен, кого суд визнав винним у вчиненні кримінального правопорушення, має право на перегляд судом вищої інстанції факту визнання його винним або винесення йому вироку.
Наведені положення протоколу узгоджуються з вимогами закону щодо права на справедливий судовий розгляд, змагальності сторін, безпосередності дослідження доказів, їх допустимості. Дотримання цих правил вимагає: а) якщо апеляційний суд фактично виступає останньою інстанцією у реалізації цього права особи, тоді, очевидно, в апеляційній процедурі не допускаються будь-які спрощення, а стандарти доказування повинні бути найвищими; б) якщо в апеляційному суді постає питання про встановлення певного факту в інший спосіб, ніж це було здійснено у суді першої інстанції, тоді повнота дослідження доказів щодо цього факту має бути забезпечена у повному обсязі. Кожний випадок порушення цих положень є порушенням права особи на справедливий суд у розумінні ст.6 конвенції, а відтак і істотним порушенням вимог кримінального процесуального закону, яке перешкодило суду ухвалити законне і обгрунтоване рішення.
19. Суд касаційної інстанції визнав, що всі докази, якими суд апеляційної інстанції обгрунтував доведеність винуватості Особи 3 у вчиненні умисного вбивства, є допустимими і порушень вимог закону про безпосередність їх дослідження судом апеляційної інстанції не допущено, що суперечить і вимогам частини першої ст.62 Конституції, згідно з якими особа вважається невинуватою у вчиненні злочину і не може бути піддана кримінальному покаранню, доки, зокрема, її вину не буде доведено в законному порядку.
Водночас аналогічні даному кримінальному провадженню обставини порушення вимог стст.22, 23, 94 і 95 КПК апеляційним судом, який не дослідив безпосередньо ряд зібраних у провадженні доказів, дав їм іншу оцінку, ніж суд першої інстанції, скасував обвинувальний вирок місцевого суду й провадження закрив за недоведеністю та відсутністю складу правопорушення, стали підставою для скасування касаційним судом рішення апеляційної інстанції і призначення нового розгляду у цьому суді (ухвала ВСС від 25.08.2015 щодо Особи 5).
Подібними до оскаржуваного судового рішення є також приклади судової практики касаційного суду, в яких останній констатував недотримання зазначених законодавчих приписів про безпосереднє дослідження доказів, а саме: ухвали ВСС від 9.12.2014, від 20 і 22.01.2015, 3.02.2015, 30.04.2015, 2.06.2015, 18.06.2015, 6.08.2015 і 22.09.2015, якими скасовано ухвали апеляційних судів та призначено нові розгляди в судах апеляційної інстанції з огляду на переоцінку апеляційним судом ряду доказів без їх безпосереднього дослідження.
З приводу неоднакового застосування норм кримінального процесуального закону при здійсненні оцінки доказів з точки зору їх
допустимості подібною є ухвала ВСС від 23.09.2015, якою скасовано рішення нижчих судів та справу направлено на новий розгляд до суду першої інстанції.
20. Отже, Суд констатує неоднакове застосування касаційним судом норм, передбачених стст.22, 23, 94 і 95 КПК, у зв’язку із залишенням поза увагою вищезазначених порушень апеляційним судом норм кримінального процесуального права при скасуванні виправдувального та постановленні обвинувального вироку щодо Особи 3, які є істотними і перешкодили суду ухвалити законне і обгрунтоване рішення.
Відтак судові рішення апеляційної та касаційної інстанцій про винуватість засудженого у вчиненні злочину, передбаченого ч.1 ст.115 КК, мають визнатись незаконними і необгрунтованими, тому підлягають скасуванню. Однак, оскільки суд касаційної інстанції не вправі досліджувати докази та вирішувати питання про їх достовірність (ч.1 ст.433 КПК), справа підлягає направленню на новий розгляд до суду апеляційної інстанції, а не касаційної, як про це йдеться у заяві, з огляду на що заява захисника підлягає частковому задоволенню.
Керуючись стст.453, 454, 455 КПК, Судова палата у кримінальних справах ВС

ПОСТАНОВИЛА:

Заяву захисника Особи 2 задовольнити частково.
Ухвалу ВСС від 20.05.2015 і вирок Апеляційного суду Миколаївської області від 23.10.2014 про засудження Особи 3 за ч.1 ст.115 КК скасувати, а справу у цій частині направити на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.
Вважати Особу 3 засудженим за ч.3 ст.289 КК до позбавлення волі на строк 7 років, за ч.2 ст.186 КК до позбавлення волі на строк 5 років, а на підставі ст.70 КК за сукупністю злочинів — до позбавлення волі на строк 7 років.
Постанова є остаточною й не може бути оскаржена, крім як на підставі, передбаченій п.4 ч.1 ст.445 КПК.