Договір щодо спільного майна, укладений без згоди подружжя, може бути визнаний недійсним лише в разі, якщо буде встановлено, що той із подружжя, який уклав правочин, та його контрагент діяли недобросовісно.Такого висновку дійшов Верховний Суд України у постанові від 30.03.2016 №6-533цс16.

Іменем України

Постанова

30 березня 2016 року м.Київ №6-533цс16

Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України у складі:

головуючого — Романюка Я.М.,

суддів: Гуменюка В.І., Охрімчук Л.І., Яреми А.Г., Лященко Н.П., Сімоненко В.М.,

розглянувши в судовому засіданні справу за позовом Особи 7 до товариства з обмеженою відповідальністю «Кей-Колект», Особи 8, третя особа — приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Іванова Лідія Миколаївна, про визнання недійсним договору іпотеки за заявою ТОВ «Кей-Колект» про перегляд судових рішень,

ВСТАНОВИЛА:

У вересні 2013 року Особа 7 звернулася до суду з указаним позовом, в якому посилалася на те, що 24.07.2007 між акціонерним комерційним інноваційним банком «УкрСиббанк» та Особою 8 укладено договір іпотеки №59619, посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Івановою Л.М., на забезпечення виконання зобов’язань Особи 8 за кредитним договором №11187993000. Відповідно до умов договору іпотеки Особа 8 передав банку в іпотеку двокімнатну квартиру загальною площею 70,8 м², що знаходиться за Адресою 1. Позивачка зазначала, що з 5.02.93 перебуває у зареєстрованому шлюбі із Особою 8, вказану квартиру набули під час шлюбу, тому вона належить їм на праві спільної сумісної власності подружжя, передана в іпотеку банку без письмової та нотаріально завіреної її згоди як співвласника, тому просила визнати вказаний договір іпотеки недійсним та виключити з Єдиного реєстру заборон відчуження об’єктів нерухомого майна запис від 24.07.2007 №5354455 про державну реєстрацію заборони відчуження нерухомого майна за договором іпотеки від 24.07.2007 №59619.

Рішенням Голосіївського районного суду м.Києва від 30.03.2015, залишеним без змін ухвалою Апеляційного суду м.Києва від 9.06.2015, позовні вимоги Особи 7 задоволено частково. Визнано недійсним договір іпотеки від 24.07.2007 №59619, укладений між АКІБ «УкрСиббанк» та Особою 8, посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Івановою Л.М., зареєстрований в реєстрі за №3534. В решті позовних вимог відмовлено.

Ухвалою Вищого спеціалізованого суду з розгляду цивільних і кримінальних справ від 9.12.2015 касаційну скаргу ТОВ «Кей-Колект» відхилено, рішення судів попередніх інстанцій залишено без змін.

У поданій до ВС заяві ТОВ «Кей-Колект» просить скасувати рішення судів першої, апеляційної та касаційної інстанцій та направити справу на новий розгляд до суду першої, апеляційної чи касаційної інстанцій, посилаючись на неоднакове застосування касаційним судом одних і тих самих норм матеріального права, а також на невідповідність судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові ВС висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права, а саме ст.6 закону «Про іпотеку» та ст.60 СК.

Заслухавши суддю-доповідача, пояснення представника Особи 7 — Особу 10 на заперечення заяви, перевіривши доводи заяви, Судова палата у цивільних справах ВС дійшла висновку, що заява підлягає частковому задоволенню.

На підставі ст.360⁴ ЦПК Верховний Суд скасовує судове рішення у справі, яке переглядається з підстави неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що потягло ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, якщо установить, що воно є незаконним.

Судами встановлено, що з 5.02.93 Особа 8 і Особа 7 перебувають у зареєстрованому шлюбі, що підтверджується свідоцтвом про реєстрацію шлюбу, зокрема міжнародним свідоцтвом про реєстрацію шлюбу №1, виданим 5.02.93 відділом запису актів громадянського стану адміністративного округу Марцан-Хеллерсдорф м.Берліна Федеративної Республіки Німеччини, із проставленням апостилю.

За даними договору купівлі-продажу нерухомості, укладеного 13.10.95 між Особою 11, Особою 12 та Особою 8, зареєстрованим Київською універсальною біржею від 13.10.95 за реєстровим №А5252/8303, Особа 8 придбав у власність квартиру за Адресою 2.

Право власності Особи 8 на квартиру за Адресою 1 як особисту власність зареєстровано Київським міським бюро технічної інвентаризації 31.10.95, про що зроблено запис до реєстраційної книги №6191.

24.07.2007 між АКІБ «УкрСиббанк» та Особою 8 укладено договір №11187993000, відповідно до умов якого банк зобов’язався надати позичальнику кредит у формі невідновлювальної кредитної лінії в сумі $199900 до 24.07.2017 зі сплатою 13,2% річних.

З метою забезпечення виконання кредитних зобов’язань 24.07.2007 між банком і Особою 8 укладено договір іпотеки №59619, посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Івановою Л.М. Відповідно до умов договору іпотеки Особа 8 передав банку в іпотеку двокімнатну квартиру загальною площею 70,8 м², що знаходиться за Адресою 3.

11.06.2012 між публічним акціонерним товариством «УкрСиббанк», який є правонаступником АКІБ «УкрСиббанк», та ТОВ «Кей-Колект» укладено договір факторингу, відповідно до умов якого ПАТ «УкрСиббанк» за оплату передало ТОВ «Кей-Колект» право вимоги до Особи 8 за кредитним договором від 24.07.2007, та у цей же день укладено договір відступлення права вимоги, відповідно до умов якого ТОВ «Кей-Колект» набуло прав іпотекодержателя за договором іпотеки, укладеним з Особою 8 24.07.2007.

18.04.2014 ТОВ «Кей-Колект» заявило про звернення стягнення на предмет іпотеки, про що направило повідомлення боржнику.

Задовольняючи позовні вимоги частково, суд першої інстанції, з висновками якого погодилися суди апеляційної та касаційної інстанцій, виходив із того, що квартира, яка є предметом іпотеки за оспорюваним позивачем договором іпотеки, є її та іпотекодавця Особи 8 спільною сумісною власністю, передана в іпотеку без її на те згоди та без виділення частки Особи 8 в натурі.

Проте в наданій для порівняння ухвалі ВСС від 11.02.2015 суд касаційної інстанції виходив із того, що на час укладення спірного іпотечного договору іпотекодавцем було зазначено, що спірний будинок не є об’єктом спільної сумісної власності, оскільки право власності оформлено після розірвання шлюбу, інших співвласників встановлено не було, а тому є правильним висновок судів про недоведеність позивачем тих обставин, що укладення іпотечного договору від 20.07.2007 на підставі тих документів, що були надані відповідачем Особою 7, без її згоди свідчить про необхідність визнати недійсним вказаний договір як такий, що не відповідає вимогам стст.203, 215 ЦК.

У наданій для порівняння ухвалі ВСС від 15.07.2015 суд касаційної інстанції виходив із того, що апеляційний суд не надав оцінки доводам ПАТ КБ «ПриватБанк», який вказував, що Особа 4 при передачі житлового будинку в іпотеку умисно приховав той факт, що будинок набуто під час його перебування у зареєстрованому шлюбі з позивачкою. Так, в анкеті-заявці на видачу кредиту Особа 4 зазначив у графі «сімейний стан», що він не одружений; зазначені відомості були відсутні і у його паспорті громадянина України. Крім того, у договорі купівлі-продажу спірного житлового будинку міститься вказівка про те, що покупець на момент купівлі будинку у зареєстрованому та фактичному шлюбі не перебуває і будинок не знаходиться у сумісній власності.

У наданій для порівняння постанові ВС від 7.10.2015 суд виходив із того, що на час укладення спірного договору іпотеки Особа 9 у шлюбі не перебував, що підтверджується свідоцтвом про розірвання шлюбу. В анкетах позичальника від 22.07.2005, 23.04.2007 та 23.04.2008, які подавались ним до АБ «Експрес Банк», Особа 9 також підтвердив, що він не одружений, майно належить йому на праві особистої приватної власності. Про те, що спірна квартира належить йому на праві особистої власності і ніхто з третіх осіб прав на неї не має, Особа 9 засвідчив і в договорі іпотеки. Наведене свідчить про те, що на час укладення договору іпотеки 25.07.2005 банк не знав і не міг знати про те, що спірна квартира належить на праві спільної сумісної власності Особи 9 та Особи 8 і що остання не надала Особі 9 згоди на укладення цього договору.

У наданій для порівняння постанові ВС від 27.01.2016 суд виходив із того, що укладення одним із подружжя договору щодо розпорядження спільним майном без згоди другого з подружжя може бути підставою для визнання такого договору недійсним лише в тому разі, якщо суд установить, що той з подружжя, хто уклав договір щодо спільного майна, та третя особа — контрагент за таким договором діяли недобросовісно, зокрема, що третя особа знала чи за обставинами справи не могла не знати про те, що майно належить подружжю на праві спільної сумісної власності і що той з подружжя, хто укладає договір, не отримав згоди на це другого з подружжя.

Викладене свідчить про те, що існує неоднакове застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права та невідповідність судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові ВС висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права.

Вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні судом касаційної інстанції зазначених норм матеріального права, Судова палата у цивільних справах ВС виходить з такого.

За змістом ч.1 ст.203, ч.1 ст.215 ЦК підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені чч.1—3, 5 та 6 ст.203 цього кодексу, і, зокрема, коли зміст правочину суперечить ЦК, іншим актам цивільного законодавства.

Отже, підставою недійсності правочину є недодержання стороною (сторонами) вимог щодо відповідності змісту правочину ЦК та іншим актам цивільного законодавства саме на момент вчинення правочину.

За змістом ст.60 СК майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності, якщо не доведено протилежне.

За змістом стст.572, 575 ЦК іпотека є видом забезпечення виконання зобов’язання нерухомим майном, що залишається у володінні і користуванні іпотекодавця, згідно з яким іпотекодержатель має право в разі невиконання боржником забезпеченого іпотекою зобов’язання одержати задоволення своїх вимог за рахунок предмета іпотеки.

Відповідно до ст.578 ЦК та ст.6 закону «Про іпотеку» майно, що є у спільній власності, може бути передане у заставу (іпотеку) лише за згодою усіх співвласників.

Така згода за своєю правовою природою є одностороннім правочином. Згідно із ч.1 ст.219 ЦК у разі недодержання вимоги закону про нотаріальне посвідчення одностороннього правочину такий правочин є нікчемним.

Разом з тим відсутність такої згоди сама по собі не може бути підставою для визнання договору, укладеного одним із подружжя без згоди другого з подружжя, недійсним.

Так, п.6 ст.3 ЦК до засад цивільного законодавства віднесено серед іншого добросовісність.

Відповідно до ч.2 ст.369 ЦК та ч.2 ст.65 СК при укладенні одним із подружжя договору щодо розпорядження спільним майном уважається, що він діє за згодою другого з подружжя.

З аналізу зазначених норм закону у їх взаємозв’язку слід дійти висновку, що укладення одним із подружжя договору щодо розпорядження спільним майном без згоди другого з подружжя може бути підставою для визнання такого договору недійсним лише в тому разі, якщо судом буде встановлено, що той з подружжя, який уклав договір щодо спільного майна, та третя особа — контрагент за таким договором діяли недобросовісно, зокрема, що третя особа знала чи за обставинами справи не могла не знати про те, що майно належить подружжю на праві спільної сумісної власності, і що той з подружжя, який укладає договір, не отримав згоди на це другого з подружжя.

У справі, рішення в якій переглядаються, судом встановлено, що на час укладення спірного договору іпотеки Особа 8 і Особа 7 перебували у зареєстрованому шлюбі, що підтверджується свідоцтвом про реєстрацію шлюбу, зокрема міжнародним свідоцтвом про реєстрацію шлюбу №1 міжОсобою 8 і Особою 7, виданим 5.02.93 відділом запису актів громадянського стану адміністративного округу Марцан-Хеллерсдорф м.Берліна Федеративної Республіки Німеччини, із проставленням апостилю.

Однак судом також встановлено, що: при укладенні кредитного договору від 24.07.2007 Особа 8 надав банку заяву, якою підтвердив, що на момент набуття права власності на квартиру за Адресою 4 в шлюбі та у фактичних шлюбних відносинах не перебував та дана квартира не є спільною сумісною власністю; паспорт Особи 8, виданого Голосіївським РУ ГУ МВС в м.Києві 8.08.96, будь-яких відміток щодо сімейного стану позичальника не містить; з Реєстраційної посвідки Київського міського бюро технічної інвентаризації від 17.10.95 вбачається, що Адреса 1 є особистою власністюОсоби 8; з довідки від 6.07.2007 вбачається, що Особа 8 зареєстрований та проживає у спірній квартирі, сім’я складається з одного чоловіка, а в розділі «Родинні відносини» не відображено перебування його у шлюбних відносинах.

Враховуючи встановлені фактичні обставини та наявні в матеріалах справи доводи, що свідчать про те, що на час укладення договору іпотеки 24.07.2007 банк не знав і не міг знати про те, що спірна квартира належить на праві спільної сумісної власності Особі 8 та Особі 7 і що остання не надала Особі 8 згоди на укладення цього договору, а сам Особа 8 приховав цю інформацію, не лише не повідомивши про це банк, а повідомив про протилежне, тому суди дійшли помилкового висновку про задоволення позовних вимог.

Таким чином, рішення судів першої, апеляційної та касаційної інстанцій слід скасувати та ухвалити нове рішення про відмову Особі 7 у позові.

Керуючись пп.1, 4 ст.355, п.1 ч.1 ст.360³, чч.1, 2 с.360⁴ ЦПК, Судова палата у цивільних справах ВС

ПОСТАНОВИЛА:

Заяву ТОВ «Кей-Колект» задовольнити частково.

Рішення Голосіївського районного суду м.Києва від 30.03.2015, ухвалу Апеляційного суду м.Києва від 9.06.2015 та ухвалу ВСС від 9.12.2015 скасувати та ухвалити нове рішення.

У позові Особи 7 до ТОВ «Кей-Колект», Особа 8, третя особа — приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Іванова Лідія Миколаївна, про визнання недійсним договору іпотеки відмовити.

Стягнути з Особи 7 на користь ТОВ «Кей-Колект» 393 грн. 60 коп. понесених ним судових витрат.

Постанова є остаточною й може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій п.3 ч.1 ст.355 ЦПК.