Акціонер, який не є власником істотної участі в банку, не володіє великим пакетом акцій, не може бути визнаний особою, котра має право звертатися до суду у зв’язку з утручанням у його суб’єктивні майнові права. Такий висновок зробив ВСУ в постанові №805/4956/15-а.

Верховний Суд України

Іменем України

Постанова

24 жовтня 2017 року                       м.Київ                          №805/4956/15-а

Колегія суддів Судової палати в адміністративних справах Верховного Суду України у складі:

головуючого — ВОЛКОВА О.Ф.,
суддів: ГРИЦІВА М.І., ПРОКОПЕНКА О.Б.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні справу за позовом товариства з обмеженою відповідальністю «Фінансово-промислова компанія «Капітал» до Національного банку, Фонду гарантування вкладів фізичних осіб, відділу державної реєстрації юридичних осіб та фізичних осіб — підприємців Печерського району реєстраційної служби ГУЮ у м.Києві, відділу державної реєстрації юридичних осіб та фізичних осіб — підприємців Шевченківського району реєстраційної служби ГУЮ у м.Києві, третя особа — публічне акціонерне товариство «Акціонерно-комерційний банк «Капітал», про скасування рішень, визнання дій протиправними та зобов’язання вчинити певні дії,

ВСТАНОВИЛА:

У листопаді 2015 року ТОВ звернулося до суду з позовом, в якому просило: визнати протиправною та скасувати постанову НБУ «Про відкликання банківської ліцензії та ліквідацію ПАТ «Акціонерно-комерційний банк «Капітал» від 29.10.2015 №753; зобов’язати НБУ повернути ПАТ «АКБ «Капітал» банківську ліцензію від 24.10.2011 №122 та генеральну ліцензію на здійснення валютних операцій від 24.10.2011 №122; визнати протиправним та скасувати рішення виконавчої дирекції фонду «Про початок процедури ліквідації ПАТ «Акціонерно-комерційний банк «Капітал» від 29.10.2015 №195 та делегування повноважень ліквідатора банку»; зобов’язати фонд повернути ПАТ «АКБ «Капітал» свідоцтво учасника фонду від 22.03.2011 №26; визнати протиправним та скасувати рішення виконавчої дирекції фонду «Про зміну уповноваженої особи фонду на ліквідацію публічного акціонерного товариства «Акціонерно-комерційний банк «Капітал» та делегування повноважень ліквідатора банку» від 2.11.2015 №196; зобов’язати відділ державної реєстрації юридичних та фізичних осіб — підприємців Шевченківського району реєстраційної служби ГУЮ в м.Києві скасувати запис в Єдиному державному реєстрі юридичних осіб та фізичних осіб — підприємців про знаходження ПАТ «АКБ «Капітал» у стані припинення.

На обґрунтування позовних вимог ТОВ послалось на те, що вказані спірні постанову НБУ та рішення фонду відповідачі прийняли необґрунтовано, оскільки суди рішеннями в іншій адміністративній справі (№805/3464/15-а) скасували акти НБУ та фонду щодо введення в ПАТ АКБ «Капітал» тимчасової адміністрації, а отже, ліквідація банку не може здійснюватися окремо від тимчасової адміністрації. Крім цього, на підставі вказаних вище оскаржуваних рішень відповідачів відділ державної реєстрації юридичних та фізичних осіб — підприємців Шевченківського району реєстраційної служби ГУЮ в м.Києві вніс до реєстру запис про знаходження ПАТ «АКБ «Капітал» у стані припинення.

Суди встановили, що ТОВ є власником 9,9966 % простих іменних акцій в бездокументарній формі ПАТ»АКБ «Капітал».

20.07.2015 правління НБУ прийняло постанову №466/БТ, якою ПАТ «АКБ «Капітал» віднесено до категорії неплатоспроможних.

На підставі вказаної постанови НБУ виконавча дирекція фонду прийняла рішення «Про запровадження тимчасової адміністрації у публічному акціонерному товаристві «Акціонерно-комерційний банк «Капітал» від 20.07.2015 №140, згідно з яким 20.07.2015 запроваджено тимчасову адміністрацію та призначено уповноважену особу фонду в ПАТ «АКБ «Капітал» з 21.07 до 20.10.2015 включно.

19.10.2015 виконавча дирекція фонду прийняла рішення №191 «Про продовження строків здійснення тимчасової адміністрації у публічному акціонерному товаристві «Акціонерно-комерційний банк «Капітал» та делегування повноважень тимчасового адміністратора банку по 20.11.2015 (включно)».

23.10.2015 фонд звернувся до НБУ із пропозицією №22-40652/15 щодо відкликання банківської ліцензії та ліквідації ПАТ «АКБ «Капітал», на підставі чого НБУ та фонд 29.10.2015 прийняли постанову НБУ №753 та рішення фонду №195.

Зазначеною постановою НБУ, зокрема, вирішив відкликати банківську ліцензію та ліквідувати ПАТ «АКБ «Капітал», а також зобов’язав ПАТ «АКБ «Капітал» повернути НБУ банківську ліцензію та генеральну ліцензію на здійснення валютних операцій.

На виконання постанови НБУ №753 фонд прийняв рішення №195, яким визначив: розпочати процедуру ліквідації ПАТ «АКБ «Капітал» з 30.10.2015 до 29.10.2017; призначити ліквідатора; розмістити інформацію про ліквідацію в мережі Інтернет та газетах «Голос України» або «Урядовий кур’єр».

На виконання цього рішення уповноважена особа фонду на ліквідацію ПАТ «АКБ «Капітал» супровідним листом від 4.11.2015 №3/2188 передала до фонду свідоцтво ПАТ «АКБ «Капітал» як учасника фонду від 22.03.2011 №26.

Донецький окружний адміністративний суд постановою від 25.12.2015, залишеною без змін ухвалою Донецького апеляційного адміністративного суду від 16.02.2016, позов задовольнив частково: скасував постанову НБУ №753 та зобов’язав повернути ПАТ «АКБ «Капітал» банківську ліцензію від 24.10.2011 №122 та генеральну ліцензію на здійснення валютних операцій від 24.10.2011 №122; скасував рішення фонду №195 та зобов’язав його повернути ПАТ «АКБ «Капітал» свідоцтво учасника фонду від 22.03.2011 №26, скасував рішення фонду про зміну уповноваженої особи фонду, в задоволенні решти позовних вимог відмовив.

Вищий адміністративний суд ухвалою від 23.02.2017 постанову Донецького окружного адміністративного суду від 25.12.2015 та ухвалу Донецького апеляційного адміністративного суду від 16.02.2016 залишив без змін.

Не погоджуючись із рішенням ВАС, НБУ звернувся із заявою про його перегляд ВСУ з підстави, встановленої п.1 ч.1 ст.237 Кодексу адміністративного судочинства, та, посилаючись на неоднакове застосування ст.79 закону «Про банки і банківську діяльність» від 7.12.2000 №2121-ІІІ, ст.48 КАС, просить скасувати ухвали ВАС від 23.02.2017, ДААС від 16.02.2016, постанову ДОАС від 25.12.2015 та ухвалити нове рішення, яким залишити позовну заяву без розгляду.

На підтвердження неоднакового застосування судом касаційної інстанції одних і тих норм права позивач надав рішення ВАС від 9.02.2012 та 9.06.2016 (№№К/9991/19230/11, К/800/4153/16 відповідно).

У судовому засідання представники НБУ, фонду, позивача висловили свої судження та міркування згідно з позицією, яку кожен з них зайняв відповідно до заявлених вимог перегляду.

Колегія суддів Судової палати в адміністративних справах ВСУ заслухала пояснення представників сторін, перевірила матеріали справи й дійшла висновку про таке.

У справі, що розглядається, касаційний суд, залишаючи без змін рішення судів попередніх інстанцій, погодився з їхніми висновками про те, що спірні постанова НБУ №753 та рішення фонду №195 є такими, що підлягають скасуванню, оскільки є способами виведення неплатоспроможного банку з ринку та прийняті на виконання скасованих (станом на час розгляду цієї справи) судами постанови НБУ від 20.07.2015 №466/БТ та рішення фонду від 20.07.2015 №140 і, відповідно, не можуть існувати самостійно, тобто поза межами тимчасової адміністрації.

Натомість у наданій на обґрунтування заяви ухвалі ВАС від 9.02.2012 цей суд дійшов висновку про відсутність у позивача адміністративної процесуальної дієздатності, оскільки така особа не має права оскаржувати рішення НБУ, що не стосується цієї особи як такої, що охоплюється наглядовою діяльністю НБУ.

В ухвалі від 9.06.2016 ВАС, залишаючи без змін рішення судів попередніх інстанцій, погодився з останніми, що невиконання керівництвом фінансової установи вимог щодо організації, розроблення, впровадження, функціонування, моніторингу, перегляду, підтримання та вдосконалення системи управління інформаційною безпекою призвело до зниження рівня інформаційної безпеки та збільшення інформаційної небезпеки банку; застосування до банку заходів впливу шляхом прийняття рішення про віднесення банку до категорії проблемного або неплатоспроможного, навіть якщо ці порушення безпосередньо не призвели до погіршення фінансового стану банку, але несуть загрозу інтересам вкладників та кредиторів, є правомірними; права та інтереси фізичної особи — акціонера АТ в аспекті господарських правовідносин, на які вказує позивач, не є тотожними правам та інтересам акціонерного товариства у спірних правовідносинах. Позивач не має належним чином оформленого повноваження представляти інтереси товариства, членом якого він є, звертатись до суду за захистом порушених прав акціонерного товариства.

Вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні касаційним судом одних і тих самих норм матеріального права у подібних правовідносинах, колегія суддів Судової палати в адміністративних справах ВСУ виходить із такого.

Згідно зі ст.55 Конституції кожному гарантується право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб. Кожен має право будь-якими не забороненими законом засобами захищати свої права і свободи від порушень і протиправних посягань.

Завданням адміністративного судочинства згідно з ч.1 ст.2 КАС є захист прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб, інших суб’єктів при здійсненні ними владних управлінських функцій на основі законодавства, у тому числі на виконання делегованих повноважень шляхом справедливого, неупередженого та своєчасного розгляду адміністративних справ.

Статтею 6 КАС встановлено право на судовий захист і передбачено, що кожна особа має право в порядку, встановленому цим кодексом, звернутися до адміністративного суду, якщо вважає, що рішенням, дією чи бездіяльністю суб’єкта владних повноважень порушені її права, свободи або інтереси.

Конституційний Суд, вирішуючи питання, порушенні в конституційному зверненні і конституційному поданні щодо тлумачення ч.2 ст.55 Конституції, в рішенні від 14.12.2011 №19-рп/2011, зазначив, що права та свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави (ч.2 ст.3 Конституції). Для такої діяльності органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові і службові особи наділені публічною владою, тобто мають реальну можливість на підставі повноважень, установлених Конституцією та законами, приймати рішення чи вчиняти певні дії. Особа, стосовно якої суб’єкт владних повноважень прийняв рішення, вчинив дію чи допустив бездіяльність, має право на захист.

Утвердження правової держави відповідно до приписів ст.1, другого речення ч.3 ст.8, ст.55 Основного Закону полягає, зокрема, у гарантуванні кожному судового захисту прав і свобод, а також у запровадженні механізму такого захисту.

Відносини, що виникають між фізичною чи юридичною особою та представниками органів влади під час здійснення ними владних повноважень, є публічно-правовими і поділяються, зокрема, на правовідносини у сфері управлінської діяльності та правовідносини у сфері охорони прав і свобод людини та громадянина, а також суспільства від злочинних посягань. Діяльність органів влади, у тому числі судів, щодо вирішення спорів, які виникають у публічно-правових відносинах, регламентується відповідними правовими актами.

Рішення, прийняті суб’єктами владних повноважень, дії, вчинені ними під час здійснення управлінських функцій, а також невиконання повноважень, установлених законодавством (бездіяльність), можуть бути оскаржені до суду відповідно до чч.1, 2 ст.55 Конституції, стст.2, 6 КАС.

Отже, обов’язковою умовою надання правового захисту є наявність відповідного порушення суб’єктом владних повноважень прав, свобод або інтересів особи на момент її звернення до суду. Порушення має бути реальним, стосуватися (зачіпати) зазвичай індивідуально виражених прав чи інтересів особи, яка стверджує про їх порушення. Право на захист має особа, стосовно якої суб’єкт владних повноважень прийняв рішення, вчинив дію чи допустив бездіяльність.

Таким чином, гарантоване ст.55 Конституції та конкретизоване в законах право на судовий захист передбачає можливість звернення до суду за захистом порушеного права, але вимагає, щоб стверджувальне порушення було обґрунтованим.

Статтею 79 закону №2121-ІІІ передбачено, що банк або інші особи, які охоплюються наглядовою діяльністю НБУ, мають право оскаржити в суді в установленому законодавством порядку рішення, дії або бездіяльність НБУ чи його посадових осіб.

Відповідно до ч.1 ст.72 закону №2121-ІІІ НБУ має право здійснювати перевірку осіб, які охоплюються наглядовою діяльністю НБУ, з метою дотримання законодавства щодо банківської діяльності. При здійсненні перевірки НБУ має право вимагати від цих осіб подання будь-якої інформації, необхідної для здійснення перевірки. Інспектовані особи зобов’язані подавати НБУ затребувану інформацію у визначений ним строк.

Згідно із ч.2 зазначеної статті цього закону до осіб, які можуть бути об’єктом перевірки НБУ, належать власники істотної участі в банку та учасники банківських груп.

Водночас згідно з пп.12, 13 ч.1 ст.73 закону №2121-III у разі порушення банками або іншими особами, які можуть бути об’єктом перевірки НБУ відповідно до цього закону, банківського законодавства, законодавства у сфері запобігання та протидії легалізації (відмиванню) доходів, одержаних злочинним шляхом, або фінансуванню тероризму та фінансуванню розповсюдження зброї масового знищення, нормативно-правових актів НБУ, його вимог, установлених відповідно до ст.66 цього закону, або здійснення ризикової діяльності, яка загрожує інтересам вкладників чи інших кредиторів банку, застосування іноземними державами або міждержавними об’єднаннями або міжнародними організаціями санкцій до банків чи власників істотної участі в банках, що становлять загрозу інтересам вкладників чи інших кредиторів банку та/або стабільності банківської системи, НБУ адекватно вчиненому порушенню або рівню такої загрози має право застосувати заходи впливу, до яких, зокрема, належить відкликання банківської ліцензії та ліквідація банку (віднесення банку до категорії проблемних або неплатоспроможних).

Таким чином, з аналізу наведених норм можна зробити висновок, що відповідно до закону №2121-ІІІ до суб’єктів оскарження рішень та дій НБУ крім банків належать й «інші особи, які охоплюються наглядовою діяльністю НБУ». При цьому норма ст.79 закону №2121-ІІІ сформульована у загальному вигляді — як наділення таких суб’єктів правом на оскарження рішень НБУ без конкретизації предмета оскарження.

Крім того, зі змісту ст.79 закону №2121-ІІІ убачається, що в ній не міститься жодних застережень щодо можливості оскарження такими особами лише рішень НБУ, які прямо адресовані цим особам. Тому колегія суддів вважає, що вона поширюється на відносини та випадки, коли рішеннями НБУ порушуються права та законні інтереси також інших осіб, які охоплюються наглядовою діяльністю НБУ.

Віднесення банків до категорії проблемних або неплатоспроможних, а також відкликання банківської ліцензії та ліквідація банків з підстав, визначених законом №2121-ІІІ, є заходами адміністративного впливу НБУ й водночас засобами реалізації функцій НБУ щодо банківського нагляду.

У зазначених правовідносинах важливі повноваження набуває фонд, що виконує спеціальні функції.

Так, відповідно до чч.1 та 2 ст.3 закону «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» від 23.02.2012 №4452-VI (у редакції, чинній на час виникнення спірних відносин) фонд є установою, що виконує спеціальні функції у сфері гарантування вкладів фізичних осіб та виведення неплатоспроможних банків з ринку. Фонд є юридичною особою публічного права.

Фонд є державною спеціалізованою установою, яка виконує делеговані законом функції органу державної влади щодо державного управління у сфері гарантування вкладів фізичних осіб.

Згідно зі ст.4 закону №4452-VI основним завданням фонду є забезпечення функціонування системи гарантування вкладів фізичних осіб та виведення неплатоспроможних банків з ринку.

Фонд підзвітний Верховній Раді, Кабінету Міністрів та НБУ (ст.5 закону №4452-VI).

Частиною 7 ст.3 закону №4452-VI передбачено, що взаємодія фонду з НБУ та органами державної влади здійснюється в межах, визначених цим законом, іншими актами законодавства.

Частиною 1 ст.35 цього закону встановлено, що тимчасовим адміністратором неплатоспроможного банку та ліквідатором банку (крім ліквідації банку за рішенням власників) є фонд. Здійснення тимчасової адміністрації та ліквідації банків фонд може делегувати призначеній виконавчою дирекцією уповноваженій особі фонду.

Крім того, ст.55 закону №4452-VI визначена співпраця та координація діяльності між фондом та НБУ.

Фонд та НБУ співпрацюють з метою забезпечення стабільності банківської системи України й захисту інтересів вкладників та інших кредиторів банків. З цією метою фонд і НБУ укладають договір про співпрацю, який передбачає засади співробітництва цих установ у процесі регулювання і нагляду за діяльністю банків, застосування до них заходів впливу, інспекційних перевірок банків, здійснення заходів з виведення неплатоспроможних банків з ринку.

Виходячи зі змісту наведених норм закону №4452-VI та спеціальних функцій та завдань діяльності фонду, колегія суддів дійшла висновку, що нормами чинного законодавства діяльність фонду спрямована на співпрацю з НБУ.

Водночас згідно із ч.1 ст.36 цього закону з дня початку процедури виведення фондом банку з ринку призупиняються всі повноваження органів банку [загальних зборів, спостережної ради і правління (ради директорів)] та органів контролю (ревізійної комісії і внутрішнього аудиту). Фонд набуває всі повноваження органів управління банку та органів контролю з початку тимчасової адміністрації та до її припинення.

Відповідно до п.1 ч.2 ст.46 закону №4452-VI з дня початку процедури ліквідації банку припиняються всі повноваження органів управління банку [загальних зборів, спостережної ради і правління (ради директорів)] та органів контролю (ревізійної комісії та внутрішнього аудиту). Якщо в банку, який ліквідується, здійснювалася тимчасова адміністрація, з дня прийняття рішення про відкликання банківської ліцензії та ліквідацію банку тимчасова адміністрація банку припиняється. Керівники банку звільняються з роботи у зв’язку з ліквідацією банку.

Таким чином, на підставі аналізу змісту закону №4452-VI можна дійти висновку, що після введення тимчасової адміністрації всі повноваження виконавчого органу (правління) банку призупиняються, а в разі ліквідації — припиняються. Отже, банк як юридична особа в особі її органів правління позбавлений будь-якої можливості на звернення до суду з позовом про оскарження рішення НБУ, зокрема про віднесення банку до категорії неплатоспроможних, з метою захисту порушених прав банку (та/або його акціонерів).

Водночас пріоритетними в діяльності фонду чи уповноваженої особи фонду, якій делеговано повноваження тимчасового адміністратора банку (ліквідатора) відповідно до норм закону №4452-VI, є інтереси НБУ й така діяльність спрямована передусім на співпрацю з останнім, що, своєю чергою, виключає саму можливість на звернення до суду з вимогами щодо визнання протиправними дій НБУ та/або оскарження прийнятих НБУ рішень.

Стаття 17 закону «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» від 23.02.2006 №3477-IV встановлює, що суди застосовують при розгляді справ конвенцію та практику Європейського суду з прав людини як джерело права. У свою чергу ст.18 закону №3477-IV визначає порядок посилання на конвенцію та практику Суду, тобто відповідно до ст.1 цього закону — практику ЄСПЛ та Європейської комісії з прав людини.

ЄСПЛ зазначає, що відповідно до його прецедентної практики право на справедливий судовий розгляд, гарантований ст.6 §1 конвенції, повинно тлумачитись у світлі преамбули конвенції, яка проголошує верховенство права як елемент спільної спадщини держав-учасниць (справа Brumarescu v. Romania).

Одним з основних елементів верховенства права є принцип правової визначеності, який, серед іншого, передбачає, що закони мають бути чіткими і зрозумілими, закони не повинні бути суперечливими, а у випадку недостатньої чіткості чи суперечливості норм права вони мають тлумачитися на користь невладного суб’єкта.

Іншим важливим елементом верховенства права є гарантія справедливого судочинства. Так, у справі Bellet v. France ЄСПЛ зазначив, що «стаття 6 Конвенції містить гарантії справедливого судочинства, одним з аспектів якого є доступ до суду. Рівень доступу, наданий національним законодавством, має бути достатнім для забезпечення права особи на суд з огляду на принцип верховенства права в демократичному суспільстві. Для того, щоб доступ був ефективним, особа повинна мати чітку практичну можливість оскаржити дії, які становлять втручання в її права».

Крім того, у справі Camberrow MM5 AD against Bulgaria ЄСПЛ зазначив: «Суд також нагадує, що зневажання правосуб’єктності компанії стосовно того питання, чи є вона «особою», яка безпосередньо постраждала, буде виправданим лише за виняткових обставин, зокрема, коли буде прямо встановлено, що для компанії є неможливим звернення до Суду через органи, створені згідно з її статутом, або — у випадку ліквідації або банкрутства — через її ліквідаторів або конкурсних керуючих» (справа Agrotexim and оthers v. Greece).

За таких обставин Суд констатував, що через конфлікт інтересів між Camberrow MM5 AD та його спеціальними керуючими і конкурсними керуючими для самого банку було неможливо подати позов до Суду. Більше того, ЄСПЛ нагадує, що заявник володів суттєвою часткою участі у розмірі 98% у банку. Він діяв з веденням частини своєї діяльності через банк і, таким чином, мав пряму особисту зацікавленість у предметі заяви (справа G.J. v. Luxembourg). Отже, Суд встановив, що за особливих обставин цієї справи заявник може заявляти себе потерпілим від заявлених порушень конвенції, які порушують права Camberrow MM5 AD.

Відповідно до ст.1 Першого протоколу до конвенції кожна фізична або юридична особа має право на вільне володіння своїм майном. Жодна особа не може бути позбавлена свого майна, окрім як в інтересах держави та на умовах, передбачених законодавством і загальними принципами міжнародного права.

Проте викладені вище положення жодним чином не повинні порушувати право держави приводити у виконання такі закони, які вона вважатиме необхідними з метою контролю використання майна відповідно до загальних інтересів або забезпечення сплати податків або інших внесків або штрафів.

Згідно зі ст.13 конвенції кожен, чиї права та свободи, визначені у конвенції, порушено, повинен отримати ефективний засіб правового захисту в національному органі, незважаючи на те, що порушення вчинено особами, які діють в офіційній якості.

За викладених обставин можна зробити висновок, що ЄСПЛ, ухвалюючи рішення у справі Camberrow MM5 AD, дійшов висновку, що акції, якими володіє акціонер, є його майном, і позбавлення акціонера можливості отримувати прибуток від таких акцій є порушенням його прав.

Крім того, відповідно до Положення про порядок реєстрації та ліцензування банків, відкриття відокремлених підрозділів, затвердженого постановою НБУ від 8.09.2011 №306, внаслідок ліквідації банку ділова репутація позивача втрачає свою бездоганність, у зв’язку із чим він не зможе бути керівником в інших банківських установах, а також позбавлений можливості придбавати банківські установи та розвивати банківський бізнес і продовжувати займатися банківською справою протягом десяти років, що може свідчити про порушення ст.8 конвенції.

Відповідно до Конституції основною функцією НБУ є забезпечення стабільності грошової одиниці України [ст.6 закону від 20.05.99 №679-XIV «Про Національний банк України»].

Згідно зі ст.7 закону №679-XIV НБУ виконує й інші функції, зокрема здійснює банківське регулювання та нагляд на індивідуальній та консолідованій основі.

Банківський нагляд — це система контролю та активних впорядкованих дій НБУ, спрямованих на забезпечення дотримання банками та іншими особами, стосовно яких НБУ здійснює наглядову діяльність, законодавства і встановлених нормативів з метою забезпечення стабільності банківської системи та захисту інтересів вкладників та кредиторів банку (абз.5 ч.1 ст.1 закону №679-XIV).

Статтею 55 закону №679-XIV встановлено, що головна мета банківського регулювання і нагляду — це безпека та фінансова стабільність банківської системи, захист інтересів вкладників і кредиторів. НБУ здійснює функції банківського регулювання й нагляду на індивідуальній та консолідованій основі за діяльністю банків та банківських груп у межах та порядку, передбачених законодавством. НБУ здійснює постійний нагляд за дотриманням банками, їх підрозділами, афілійованими та спорідненими особами банків на території України та за кордоном, банківськими групами, представництвами та філіями іноземних банків в Україні, а також іншими юридичними та фізичними особами банківського законодавства, нормативно-правових актів НБУ й економічних нормативів. НБУ не здійснює перевірок і ревізій фінансово-господарської діяльності осіб, зазначених у цій статті.

Отже, НБУ здійснює банківське регулювання та нагляд, метою яких є забезпечення стабільності банківської системи і захисту інтересів вкладників та кредиторів банку.

Відповідно до ст.3 закону №2121-ІІІ цей закон регулює відносини, що виникають під час заснування, реєстрації, діяльності, реорганізації та ліквідації банків.

Положення цього закону та нормативно-правові акти НБУ застосовуються як до банків, так і до філій іноземних банків.

Положення зазначеного закону застосовуються до представництв іноземних банків, що діють на території України, якщо інше не встановлено міжнародними договорами (угодами), згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України, а також до філій українських банків за кордоном та до пов’язаних з банком осіб, визначених ст.52 закону №2121-ІІІ.

Відповідні положення цього закону поширюються також на окремі зобов’язання і відповідальність інших осіб, діяльність яких пов’язана з функціонуванням банків.

Правління НБУ згідно з вимогами абз.19 п.1 ст.15 закону №679-XIV приймає рішення про застосування заходів впливу (санкцій) до банків та інших осіб, діяльність яких перевіряється НБУ відповідно до закону №2121-III та інших законів.

Із наведеного нормативного регулювання випливає, що у разі застосування до учасника банківських правовідносин — банку чи осіб, які охоплюються наглядовою діяльністю НБУ, одного із заходів впливу, передбачених ст.73 закону №2121-III, то відповідно до положень ст.79 цього закону такий учасник з урахуванням виду застосованого заходу впливу і свого правового статусу може оскаржити рішення, дії НБУ чи його посадових осіб до суду. Якщо на підставі законодавства виникнуть передумови, за яких особи, названі в ст.79 закону №2121-III, не матимуть повноважень (не зможуть) реалізувати своє право на оскарження або існуватиме конфлікт між органом, який перебрав на себе повноваження банку без права оскарження рішень НБУ про застосування заходів впливу, і банком чи іншою особою з кола тих, хто формально має право, але реально не має повноважень оскаржити рішення, дії чи бездіяльність НБУ, таке право надається фізичній чи юридичній особі, яка заявить і обґрунтує, що від рішення НБУ потерпіла, найбільше зазнала негативного впливу на свої майнові та інші права. У сенсі сказаного можна дійти висновку, що це право надається акціонеру банку у виняткових випадках; за умови, коли в такого акціонера акумулюється великий (значний, істотний) пакет акцій, що надає йому основоположний, вирішальний ступінь впливу на діяльність банку та/або, коли він є одноосібним власником всіх чи більшості акцій; за інших подібних критеріїв, за яких акціонер максимально наближається і/або може бути прирівняний до особи, права якої прямо і безпосередньо були порушені діями чи рішенням НБУ. Звідси — така особа не може бути обмежена в реалізації права на захист свого порушеного суб’єктивного права в судовому порядку.

У справі, що розглядається, касаційний суд не приділив належної уваги тій обставині, що законодавством не передбачено право акціонера звертатися до суду за захистом прав акціонерного товариства, крім випадків, коли він уповноважений на це відповідним акціонерним товариством, або якщо таке право надається йому статутом акціонерного товариства.

Позовне провадження у цій справі розпочав акціонер ТОВ, яке є власником простих іменних акцій ПАТ «АКБ «Капітал» у розмірі 9,9966%.

Суд не заперечує, що оскаржені постанова НБУ та рішення фонду певним чином стосуються акціонерів ПАТ «АКБ «Капітал», зокрема й позивача. Проте спір у цій справі виник у сфері банківських правовідносин між її учасниками, одним з яких є НБУ, другим — ПАТ «АКБ «Капітал». Заходи впливу НБУ були спрямовані проти ПАТ «АКБ «Капітал» й оскаржити їх в судовому порядку на підставі закону та з урахуванням правозастосовної практики може або ПАТ «АКБ «Капітал», або акціонер, котрий за певними критеріями може бути визнаний потерпілим від дій чи рішень НБУ.

Акціонер з правами й можливостями їх реалізації, подібними до тих, які має позивач, не є й не може бути учасником цих відносин. Рішення НБУ про віднесення банку до категорії неплатоспроможних реально, прямо, безпосередньо чи суттєво не порушує прав такого акціонера, принаймні настільки, щоб набути право на його оскарження.

Отже, зміст суб’єктивного права, про порушення якого стверджується в позовній заяві, міркування, висловлені на їх підтвердження, дійсний характер (природа) дій, які позивачем кваліфікуються як порушення його права на майно, розуміння того, що захист прав та інтересів акціонерів повинен мати на меті саме забезпечення їх дієвості й результативності, і не прагнути інших цілей, дає підстави вважати, що захист заявленого позивачем права знаходиться поза межами правовідносин, які виникли у зв’язку з реалізацією НБУ наданих йому на підставі закону прямих функцій банківського нагляду, в межах яких була прийнята оспорена постанова НБУ.

Підсумовуючи наведене, слід зазначити, що позивач, який є акціонером банку, але не є власником істотної участі в ПАТ «АКБ «Капітал», не володіє великим (значним, істотним) пакетом акцій, що надає йому основоположний, вирішальний ступінь впливу на діяльність банку, не може бути визнаний особою, що вправі звертатись до суду у зв’язку із втручанням органів державної влади в особі НБУ та фонду у його суб’єктивні майнові права. Не може бути позивачем у спорах про оскарження рішень, дій чи бездіяльності НБУ й акціонер з незначною кількістю акцій (приміром, меншою за розмір, під яким розуміється термін істотна участь у володінні статутним капіталом банку — 10 і більше відсотків) чи акціонер, якого за рядом подібних до зазначених критеріїв максимально не можна наблизити (прирівняти) до особи, котра прямо і безпосередньо потерпіла від дій чи рішень НБУ.

Відповідно до ч.1, пп.«а» п.2 ч.2 ст.243 КАС у разі неправильного застосування судом (судами) норми матеріального права, що призвело до неправильного вирішення спору, суд задовольняє заяву та має право прийняти рішення про скасування судового рішення (судових рішень) та ухвалити нове чи змінити рішення.

При вирішенні спору за позовом ТОВ суди дійшли хибних висновків про порушення його суб’єктивного права і неправильно застосували норми матеріального права, що призвело до неправильного вирішення спору. На підставі пп.«а» п.2 ч.2 ст.243 КАС всі ухвалені в цій справі судові рішення слід скасувати і прийняти нове — про відмову в задоволення позову.

Отже, заява НБУ є прийнятною і в частині скасування всіх судових рішень підлягає задоволенню.

Керуючись п.6 «Прикінцевих та перехідних положень» закону від «Про судоустрій і статус суддів» 2.06.2016 №1402-VІІІ, стст.241—243 КАС, колегія суддів Судової палати в адміністративних справах ВСУ

ПОСТАНОВИЛА:

Заяву НБУ задовольнити.

Постанову ДОАС від 25.12.2015, ухвалу ДААС від 16.02.2016 та ухвалу ВАС від 23.02.2017 скасувати та ухвалити нове рішення.

У задоволенні позову ТОВ «Фінансово-промислова компанія «Капітал» до НБУ, ФГВФО, відділу державної реєстрації юридичних осіб та фізичних осіб — підприємців Печерського району реєстраційної служби ГУЮ у м.Києві, відділу державної реєстрації юридичних осіб та фізичних осіб — підприємців Шевченківського району реєстраційної служби ГУЮ в м.Києві, третя особа — ПАТ «Акціонерно-комерційний банк «Капітал», про скасування рішень, визнання дій протиправними та зобов’язання вчинити певні дії відмовити.

Постанова є остаточною й оскарженню не підлягає, крім випадку, встановленого п.3 ч.1 ст.237 КАС.