Розписка є документом, який боржник видає кредитору за договором позики, підтверджуючи як його укладення, так і умови, а також засвідчуючи отримання певної грошової суми. Такий висновок зробив ВСУ в постанові №309/3458/14-ц.

Верховний Суд України

Іменем України

Постанова

13 грудня 2017 року м.Київ №309/3458/14-ц

Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України в складі:

головуючого — ГРИЦІВА М.І.,
суддів: ВОХРІМЧУК Л.І., СІМОНЕНКО В.М.,

розглянувши в судовому засіданні справу за позовом Особи 4 до Особи 5, Особи 6 про стягнення боргу за договором позики, за заявою Особи 4 про перегляд Верховним Судом України ухвали Вищого спеціалізованого суду з розгляду цивільних і кримінальних справ від 15.02.2017,

ВСТАНОВИЛА :

У вересні 2014 року Особа 4 звернувся до суду з указаним позовом, у якому зазначав, що 9.07.2010 він та Особа 5 уклали договір позики, відповідно до умов якого останній позичив $286000 та зобов’язався повернути вказану суму грошей до кінця 2012 року.

Особа 6 поручився відповідати перед позивачем за виконання боргових зобов’язань Особи 5, про що 9.07.2010 між Особою 6 та Особою 4 було укладено договір поруки. Оскільки в зазначений строк Особа 5 борг не повернув, тому, уточнивши позовні вимоги, позивач просив суд стягнути солідарно на свою користь з відповідачів $286000 боргу, $34664 інфляційних втрат, $13586 — 3% річних від простроченої суми, що, за офіційним курсом Національного банку, станом на 6.02.2015 дорівнювало 7 млн 731 тис. 202 грн.

Хустський районний суд Закарпатської області рішенням від 9.02.2015 в задоволенні позову Особи 4 відмовив.

Апеляційний суд Закарпатської області рішенням від 3.07.2015 вказане рішення Хустського районного суду Закарпатської області від 9.02.2015 скасував та ухвалив нове рішення, яким позов задовольнив частково: стягнув з Особи 5 на користь Особи 4 6 млн 929 тис. 424 грн. 18 коп., з яких: 6 млн 615 тис. 180 грн. ($286000) — сума боргу за договором позики; 314 тис. 244 грн. 18 коп. ($13586) — 3% річних. У задоволенні решти позовних вимог відмовив. Вирішив питання про розподіл судових витрат.

ВСС ухвалою від 15.02.2017 вказане рішення суду апеляційної інстанції скасував, рішення суду першої інстанції залишив у силі.

У травні 2017 року до ВСУ звернувся Особа 4 із заявою про перегляд ухвали ВСС від 15.02.2017 з підстав неоднакового застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, а саме — стст.1046, 1047 Цивільного кодексу, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, та невідповідності рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові ВСУ висновку щодо застосування у подібних правовідносинах вказаних норм матеріального права.

У зв’язку із цим заявник просить скасувати ухвалу ВСС від 17.02.2017 та залишити в силі рішення Апеляційного суду Закарпатської області від 3.07.2015.

Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши наведені в заяві доводи, Судова палата у цивільних справах ВСУ дійшла висновку про те, що заява підлягає задоволенню з огляду на таке.

Відповідно до ст.353 Цивільного процесуального кодексу ВСУ переглядає судові рішення у цивільних справах виключно з підстав і в порядку, встановлених цим кодексом.

Згідно з пп.1, 4 ч.1 ст.355 ЦПК підставами для подання заяви про перегляд судових рішень у цивільних справах є неоднакове застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, та невідповідність судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові ВСУ висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права.

За змістом ст.360⁴ ЦПК, ВСУ задовольняє заяву за наявності однієї з підстав, передбачених ч.1 ст.355 цього кодексу.

Суди встановили, що Особа 5 9.07.2010 власноручно написав розписку такого змісту:

«Я, Особа 5 (№1, виданий 7.08.96), должен Особі 4 двести восемьдесят шесть тысяч долларов США. Обязуюсь вернуть вышеуказанную сумму до конца 2012 года».

З метою забезпечення боргових зобов’язань перед Особою 5 за вказаною розпискою 9.07.2010 між Особою 6 та Особою 4 було укладено договір поруки.

Відмовляючи в задоволенні позову Особи 4, суд першої інстанції, з висновками якого погодився й суд касаційної інстанції, виходив з того, що зі змісту розписки випливає, що 9.07.2010 позивач не позичав відповідачеві грошей, а розписка була написана відповідачем як гарантія надання позивачу посередницьких послуг з оформлення права власності на земельні ділянки, отже, між сторонами не виникли відносини, які випливають з договору позики, у зв’язку із чим відсутні правові підстави для стягнення боргу.

Заявник зазначає, що суд касаційної інстанції під час розгляду справ з подіб-ними предметами спору, підставами позовів, змістом позовних вимог та встановленими судом фактичними обставинами й однаковим матеріально-правововим регулюванням спірних правовідносин дійшов неоднакових правових висновків, покладених в основу судових рішень у таких справах, а також що рішення суду касаційної інстанції не відповідає викладеному у постанові ВСУ висновку щодо застосування норм матеріального права у подібних правовідносинах.

На обґрунтування заяви Особа 4 надав рішення ВСС від 14.09.2011, ухвалу цього ж суду від 18.09.2014 та постанови ВСУ від 18.09.2013 та 2.07.2014.

Ухвалюючи рішення від 14.09.2011 та 18.09.2014 про стягнення заборгованості за договором позики, ВСС виходив з того, що згідно зі стст.1046, 1047 ЦК розписка є підтвердженням укладення договору позики, який вважається укладеним з моменту передачі грошей.

ВСУ в постановах від 18.09.2013 та 2.07.2014 виклав правовий висновок про те, що письмова форма договору позики внаслідок його реального характеру є доказом не лише факту укладення договору, але й факту передання грошової суми позичальнику. За своєю суттю розписка про отримання в борг коштів є документом, який боржник видає кредитору за договором позики, підтверджуючи як його укладення, так і умови договору, а також засвідчуючи отримання від кредитора певної грошової суми або речей. Досліджуючи боргові розписки чи договори позики, суди повинні виявляти справжню правову природу укладеного договору незалежно від його найменування і з огляду на установлені результати — робити відповідні правові висновки.

Отже, існує неоднакове застосування судом касаційної інстанції стст.1046, 1047 ЦК та невідповідність рішення суду касаційної інстанції викладеному в постанові ВСУ висновку щодо застосування у подібних правовідносинах вказаних норм матеріального права.

Вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні судом касаційної інстанції норм матеріального права, Судова палата у цивільних справах ВСУ виходить з такого.

Відповідно до ст.1046 ЦК за договором позики одна сторона (позикодавець) передає у власність другій стороні (позичальникові) кошти або інші речі, визначені родовими ознаками, а позичальник зобов’язується повернути позикодавцеві таку ж суму коштів (суму позики) або таку ж кількість речей того ж роду та такої ж якості. Договір позики є укладеним з моменту передання грошей або інших речей, визначених родовими ознаками.

Частиною 1 ст.1049 ЦК встановлено, що за договором позики на позичальникові лежить обов’язок повернути суму позики у строк та в порядку, що передбачені договором.

Згідно із ч.2 ст.1047 ЦК на підтвердження укладення договору позики та його умов може бути представлена розписка позичальника або інший документ, який посвідчує передання йому позикодавцем визначеної грошової суми або визначеної кількості речей.

Статтею 202 ЦК визначено, що правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов’язків. Правочини можуть бути односторонніми та дво- чи багатосторонніми (договори).

Відповідно до чч.1 та 2 ст.207 ЦК (у редакції, чинній на час укладення договору позики) правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо його зміст зафіксований в одному або кількох документах, у листах, телеграмах, якими обмінялися сторони. Правочин вважає-ться таким, що вчинений у письмовій формі, якщо він підписаний його стороною (сторонами). Правочин, який вчиняє юридична особа, підписується особами, уповноваженими на це її установчими документами, довіреністю, законом або іншими актами цивільного законодавства, та скріплюється печаткою.

За своєю суттю розписка про отримання в борг коштів є документом, який боржник видає кредитору за договором позики, підтверджуючи як його укладення, так і умови договору, а також засвідчуючи отримання від кредитора певної грошової суми або речей.

Отже, досліджуючи боргові розписки чи договори позики, суди повинні виявляти справжню правову природу укладеного договору, а також надавати оцінку всім наявним доказам і залежно від установлених результатів — робити відповідні правові висновки.

У справі, яка переглядається, суд апеляційної інстанції, ухвалюючи рішення про часткове задоволення позову, виходив з того, що письмова форма договору позики внаслідок його реального характеру є доказом не лише факту укладення договору, але й факту передання грошової суми позичальнику. Суд установив, що наявність між сторонами позикових відносин підтверджується наявним у позивача оригіналом розписки Особи 5, яка підтверджує як факт отримання боржником коштів за договором позики, так і зобов’язання повернути ці кошти Особі 4 до кінця 2012 року. Оскільки у визначений у розписці строк кошти Особою 5 повернуті не були, в позивача були підстави для звернення з даним позовом.

Суд касаційної інстанції на зазначене вище не звернув уваги та скасував законне та обґрунтоване рішення суду апеляційної інстанції.

Відповідно до ст.360⁴ ЦПК ВСУ задовольняє заяву у справі, яка переглядає-ться з підстав, передбачених пп.1, 4 ч.1 ст.355 цього кодексу, якщо встановить, що судове рішення є незаконним.

Таким чином, постановлене в справі рішення суду касаційної інстанції підлягає скасуванню, а рішення суду апеляційної інстанції — залишенню в силі.

Керуючись ст.360³ ЦПК, Судова палата у цивільних справах ВСУ

ПОСТАНОВИЛА:

Заяву Особи 4 задовольнити.

Ухвалу ВСС від 15.02.2017 скасувати, рішення Апеляційного суду Закарпатської області від 3.07.2015 залишити в силі.

Постанова ВСУ є остаточною й може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій п.3 ч.1 ст.355 ЦПК.