Обставини справи

У листопаді 2016 року представники банку звернулися до суду з позовом до особи, в якому просили звернути стягнення на предмет іпотеки: квартиру, що є предметом іпотеки; паркувальне місце шляхом продажу вказаних предметів іпотеки на прилюдних торгах із установленням початкової ціни продажу на рівні, не нижчому за звичайні ціни на цей вид майна, на підставі оцінки, проведеної суб`єктом оціночної діяльності або незалежним експертом на стадії оцінки майна під час проведення виконавчих дій; виселити відповідача з житлового приміщення.

Позовні вимоги мотивовані тим, що 17 липня 2007 року між банком та відповідачем укладено кредитний договір, вид кредитування – непоновлювана кредитна лінія з цільовим призначенням – купівля нерухомості. Відповідно до умов кредитного договору позивач надав відповідачу кредит в іноземній валюті у розмірі 603 000 дол. США на 30 років зі сплатою відсотків за користування кредитом у розмірі 10,80 % річних. Виконання зобов`язань позичальника за кредитним договором було забезпечено укладеними між сторонами договорами іпотеки, відповідно до яких в іпотеку банку передано нерухоме майно – квартира та паркувальне місце. Зі свого боку позивач виконав зобов`язання за кредитним договором, проте відповідач умови кредитного договору належним чином не виконувала та допустила прострочення виконання зобов`язань, у зв`язку з чим станом на 6 травня 2016 року заборгованість за договором становила 722 575,68 дол. США, з яких: 576 105,14 дол. США – заборгованість за кредитом; 92 881,64 дол. США – заборгованість по процентах за користування кредитом; 14 287,40 дол. США – заборгованість по комісії за користування кредитом; 39 301,50 дол. США – пеня за несвоєчасність виконання зобов`язань за договором.

Рішенням Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська від 23 вересня 2020 року, залишеним без змін постановою Дніпровського апеляційного суду від 9 грудня 2020 року, в задоволенні позову відмовлено. Суди керувалися тим, що кредитний договір між сторонами укладено в 2007 році, умови пункту 2.3.3, які визначають право банку розірвати договір в односторонньому порядку, недійсними не визнані; зміни до умов договору сторонами не вносилися; викладені в листі про одностороннє розірвання договору з 1 липня 2010 року вимоги банком відкликані не були й у подальшому банком вчинені дії щодо позасудового звернення стягнення на предмет іпотеки для задоволення вимог станом на 1 липня 2010 року (включаючи повністю суму боргу за тілом кредиту). Тому суди зробили висновок, що вчинені кредитором дії засвідчують розірвання банком кредитного договору в односторонньому порядку з 1 липня 2010 року.

Після настання строку повернення кредиту у зв`язку з розірванням договору з 1 липня 2010 року банк як кредитор втратив право здійснювати нарахування процентів за користування кредитом та неустойки за ставкою, визначеною в кредитному договорі, права й інтереси кредитодавця у правовідносинах з позичальником після розірвання кредитного договору забезпечені частиною другою статті 625 ЦК України, яка регламентує наслідки прострочення боржником виконання грошового зобов`язання.

Виходячи з розрахунку заборгованості станом на 1 липня 2010 року, який наданий банком нотаріусу для вчинення виконавчих написів, заборгованість становила 597 156,91 дол. США. Згідно з розрахунком відповідача та відповідно до наданих виписок по договору з дати заявлення банком вимоги про розірвання договору з 1 липня 2010 року та дострокове повернення заборгованості за кредитним договором у повному обсязі відповідачем сплачено заборгованість в сумі 316 648,20 дол. США, отже різниця між сумою заявлених вимог на момент розірвання договору та сплачених платежів складала 280 508,71 дол. США. Тому позивач, як кредитор, має право вимоги до боржника в розмірі 280 508,71 дол. США, які банк, як іпотекодержатель, вправі задовольнити шляхом звернення стягнення на предмети іпотеки.

Відмовляючи у задоволенні позову у зв`язку зі спливом позовної давності, суд першої інстанції посилався на те, що позовна давність щодо стягнення із відповідача заборгованості за кредитним договором спливла 2 липня 2013 року, оскільки право звернення до суду з відповідним позовом після встановленої банком дати розірвання договору 1 липня 2010 року виникло у позивача з 2 липня 2010 року, з позовною заявою до суду банк звернувся 3 листопада 2016 року, тобто з пропуском загальної позовної давності за вимогами до боржника.

Верховний Суд залишив без змін рішення судів з огляду на таке. Іпотека має похідний характер від основного зобов’язання і є дійсною до припинення основного зобов’язання або до закінчення строку дії іпотечного договору (частина п’ята статті 3 Закону України «Про іпотеку»).

Варто розмежовувати вимогу про стягнення боргу за основним зобов’язанням (actio in personam) та вимогу про звернення стягнення на предмет іпотеки (actio in rem). Вимога про звернення стягнення на предмет іпотеки «піддається» впливу позовної давності. На неї поширюється загальна позовна давність тривалістю у три роки. На вимогу про звернення стягнення на предмет іпотеки поширюються всі правила щодо позовної давності (початок перебігу, зупинення, переривання, наслідки спливу тощо). У статті 264 ЦК України передбачено, що перебіг позовної давності переривається вчиненням особою дії, що свідчить про визнання нею свого боргу або іншого обов’язку. Позовна давність переривається в разі пред’явлення особою позову до одного з кількох боржників, а також якщо предметом позову є лише частина вимоги, право на яку має позивач. Після переривання перебіг позовної давності починається заново. Час, що минув до переривання перебігу позовної давності, до нового строку не зараховується.

Суд вказав, що тлумачення цієї статті дає підстави для висновку, що вона пов’язує переривання позовної давності з будь-якими активними діями іпотекодавця, внаслідок яких він визнає існування саме іпотеки. Тому переривання перебігу позовної давності за основним зобов’язанням не перериває перебігу позовної давності за іншим обов’язком, у тому числі забезпечувальним.

Отже, вчинення позичальником дій, що свідчать про визнання ним свого боргу за основним зобов’язанням, не перериває позовної давності за вимогою про звернення стягнення на предмет іпотеки, оскільки вимога про стягнення боргу за основним зобов’язанням і вимога про звернення стягнення на предмет іпотеки є різними вимогами (основною та додатковою), застосування до додаткових вимог наслідків переривання перебігу позовної давності за основною вимогою закон не передбачає.