На цьому наголосив Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду у справі №761/32924/19-ц.

Обставини справи

З матеріалів справи відомо, що позивач звернувся до суду з позовом до відповідачів про захист честі, гідності, ділової репутації та спростування недостовірної інформації.

Свої вимоги позивач обґрунтовував тим, що поширення відповідачами інформації порушує його особисті немайнові права, дискредитує його в очах широкого загалу, вказує на багаторазові відвідування ним території Російської Федерації в період збройної агресії, що, на його думку, висвітлює його негативно з точки зору загальноприйнятих у суспільстві уявлень про добро і зло, та може породжувати негативне ставлення до його якостей як людини, громадянина, юриста, а також безпідставно вказує на недотримання ним встановленого порядку та норм чинного законодавства.

Рішенням суду першої інстанції позов задоволено частково. Визнано недостовірною та такою, що порушує особисті непманові права позивача інформацію, поширену у випуску програми «Схеми. Корупція в деталях» у рубриці «Чисто. Схеми».

Зобов’язано відповідачів спростувати зазначену недостовірну інформацію протягом місяця після набрання рішенням законної сили шляхом повідомлення про ухвалене у справі судове рішення, включаючи публікацію його тексту у випуску програми «Схеми. Корупція в деталях». Вирішено питання розподілу судових витрат.

Постановою апеляційного суду рішення суду першої інстанції залишено без змін.

Висновок Верховного Суду

ВС зазначив, що тлумачення статті 277 ЦК України свідчить, що позов про спростування недостовірної інформації підлягає задоволенню за такої сукупності умов: поширення інформації, тобто доведення її до відома хоча б одній особі у будь-який спосіб; поширена інформація стосується певної фізичної чи юридичної особи, тобто позивача; поширення недостовірної інформації, тобто такої, яка не відповідає дійсності; поширення інформації, що порушує особисті немайнові права; врахування положень статті 10 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод та практики Європейського суду з прав людини щодо її застосування.

Вирішуючи питання про визнання поширеної інформації недостовірною, суди повинні визначати характер такої інформації та з’ясовувати, є вона фактичним твердженням чи оціночним судженням.

ВС також підкреслив, що відповідно до частини першої статті 30 Закону України «Про інформацію» ніхто не може бути притягнутий до відповідальності за висловлення оціночних суджень.

Частиною другою вказаної статті Закону визначено, що оціночними судженнями, за винятком наклепу, є висловлювання, які не містять фактичних даних, критика, оцінка дій, а також висловлювання, що не можуть бути витлумачені як такі, що містять фактичні дані, зокрема з огляду на характер використання мовно-стилістичних засобів (вживання гіпербол, алегорій, сатири). Оціночні судження не підлягають спростуванню та доведенню їх правдивості.

ВС нагадав, що у рішенні Європейського суду з прав людини у справі «Lingens v. Austria» зазначено, що суду необхідно розрізняти факти та оціночні судження. Існування фактів можна довести, а правдивість критичного висловлювання ні. Вимога доводити правдивість критичного висловлювання є неможливою для виконання і порушує свободу на власну точку зору, що є фундаментальною частиною права, захищеного статтею 10 Конвенції. У даній справі ЄСПЛ вказав, що «суд повинен нагадати, що свобода вираження поглядів гарантована пунктом 1 статті 10, становить одну з основних підвалин демократичного суспільства й одну з принципових умов його розвитку та умов самореалізації кожної особи. За умови додержання пункту 2 свобода вираження стосується не лише тієї “інформації” або тих “ідей”, які отримані належним чином або розглядаються як необразливі чи незначні, а й тих, що викликають образу, обурення або неспокій. Такими є вимоги плюралізму, терпимості     і широти поглядів, без яких “демократичне суспільство” неможливе».

Так, фактичне твердження – це логічна побудова та викладення певного факту чи групи фактів. Факт – це явище об’єктивної дійсності, конкретні життєві обставини, які склалися у певному місці та часі за певних умов. Враховуючи те, що факт сам по собі є категорією об’єктивною, незалежною від думок та поглядів сторонніх осіб, то його відповідність дійсності може бути перевірена та встановлена судом.

Судження – це те ж саме, що й думка, висловлення. Воно являє собою розумовий акт, що має оціночний характер та виражає ставлення того, хто говорить, до змісту висловленої думки і напряму, пов’язаними із такими психологічними станами, як віра, впевненість чи сумнів. Оцінити правдивість чи правильність судження будь-яким шляхом неможливо, а тому воно не входить до предмета судового доказування. Оціночними судженнями, за винятком наклепу, є висловлювання, які не містять фактичних даних, критика, оцінка дій, а також висловлювання, що не можуть бути витлумачені як такі, що містять фактичні дані, зокрема з огляду на характер використання мовно-стилістичних засобів (вживання гіпербол, алегорій, сатири). Оціночні судження також користуються захистом – це передумова плюралізму поглядів.

ВС відзначив, для того, щоб розрізняти фактичне твердження і оціночне судження, необхідно брати до уваги обставини справи і загальний тон зауважень, оскільки твердження про питання, що становлять суспільний інтерес, є оціночними судженнями, а не констатацією фактів.

Так, звертаючись до суду з позовом, позивач надав докази, що заперечують інформацію, поширену відповідачами. Тягар доведеності достовірності інформації, поширеної про іншу особу, лежить на тому, хто поширив таку інформацію, позивач лише доводить сам факт її поширення.

Оскільки відповідачі не надали жодного доказу, який би підтверджував правдивість інформації, поширеної ними стосовно позивача, суди дійшли обґрунтованого висновку, що поширена інформація є недостовірною.

Зміст поширеної недостовірної інформації про нібито багаторазові відвідування позивачем Російської Федерації на тлі конфлікту на Сході України, завдає шкоди діловій репутації позивача, порочить його честь та гідність, оскільки спрямована на створення негативної соціальної оцінки позивача в очах оточуючих. У суспільстві існує стійке розуміння того, що відвідування країни-агресора суперечить загальноприйнятим уявленням про добро і зло.

Отже, оскільки за характером висловлювань і вжитих словосполучень поширена відповідачами негативна інформація про позивача є фактичними твердженнями, містить посилання на обставини, як такі, що реально існували, проте правдивість такої інформації не знайшла свого підтвердження, суди дійшли обґрунтованих висновків, що оскільки така інформація принижує честь, гідність та ділову репутацію позивача, тому права позивача підлягають захисту шляхом її спростування.

Верховний Суд залишив рішення суду першої та апеляційної інстанції без змін.