Обставини справи

Вироком районного суду чоловіка було визнано винуватим і засудженого за злочин, передбачений ч.2 ст. 125 Кримінального кодексу України до покарання у вигляді арешту на строк 6 місяців.

У мотивувальній частині вказаного вироку судом надано оцінку показанням певних свідків. Зокрема суд зазначив, що «при ухваленні вироку суд не враховує, вважаючи їх неправдивими показання наступних свідків:… особа_1…, оскільки показання зазначених вище свідків, на думку суду, є намаганням виправдати обвинуваченого чи зменшити ступніть його суспільно небезпечного діяння та розмір покарання за скоєне…»

Пізніше, свідок подав апеляційну скаргу на вирок суду, в якій просив це судове рішення змінити, виключити з його мотивувальної частини висновок суду про визнання судом неправдивими показань свідків, зазначивши фразу: «суд при ухваленні вироку не враховує показання наступних свідків», а у решті вирок залишити без змін.

Апеляційний суд апеляційну скаргу свідка повернув особі, яка її подала, на тій підставі, що вона подана особою, яка не має права подавати апеляційну скаргу.

Висновок Верховного Суду

ВС зазначив, що одночасно при вирішенні питання про винуватість особи (встановленні наявності достатніх підстав вважати, що особа в стані неосудності вчинила суспільно небезпечне діяння, передбачене законом України про кримінальну відповідальність) та ухваленні вирок (ухвали про застосування примусового заходу виховного характеру чи про застосування примусових заходів медичного характеру) обов’язком суду є надання оцінки доказам за своїм внутрішнім переконанням, яке повинно ґрунтуватися на всебічному, повному, й неупередженому дослідженні всіх обставин кримінального провадження. Це відноситься і до оцінки належності, допустимості та достовірності показань свідків.

Проте свідок не має права оскаржити судове рішення щодо іншої особи у кримінальному провадженні, в якому він надавав відомості щодо відомих йому обставин, в частині оцінки достовірності наданих ним показань, так як, постановляючи вирок, суд відповідно до процесуального законодавства не вирішує питання щодо прав, свобод та інтересів свідка, а виконує процесуальні обов`язки по оцінці доказів, правильність якої може бути за певних умов перевірена в межах цього провадження судом апеляційної інстанції.

Водночас у кримінальному провадженні чоловік допитувався як свідок і він оскаржив вирок тільки в частині оцінки його показань, вважаючи неправильним висновок суду щодо неправдивості повідомлених ним відомостей, який просив виключити з судового рішення.

Оскільки свідок не є  особою, яка має право оскаржити в апеляційному порядку вирок щодо засудженого, то вирішення питання про дотримання ним процесуальних строків подання апеляційної скарги вже не мають процесуального значення.

У висновку Об’єднана палата Касаційного кримінального суду Верховного Суду зазначила, що:

Відповідно до п. 10 ч. 1 ст. 393 КПК апеляційну скаргу мають право подати інші особи у випадках, передбачених цим Кодексом, якщо оскаржене судове рішення стосується їх прав, свобод та інтересів.

Якщо у вироку (ухвалі про застосування примусового заходу виховного характеру чи про застосування примусових заходів медичного характеру) постановленому щодо однієї особи, зроблено висновок, який стосується прав, свобод та інтересів іншої особи, то остання на підставі п. 10 ч. 1 ст. 393 КПК та керуючись  загальними засадами кримінального судочинства, в тому числі пунктами 1, 2, 10, 17 статті 7, частини шостої статті 9, частин першої та другої статті 24 КПК, має право звернутися до суду вищої інстанції з оскарженням цього судового рішення в частині її прав, свобод та інтересів.

Однак свідок, який у кримінальному провадження надав відомості щодо відомих йому обставин, не є суб’єктом, який має право на оскарження вироку в частині оцінки достовірності його показань.

Враховуючи обставини справи Верховний Суд залишив ухвалу апеляційного суду без змін.