Правовідношення щодо відшкодування шкоди в порядку регресу, які склалися між сторонами у справі, також є грошовим зобов’язанням. Такого висновку дійшов Верховний Суд України у постанові №3-295гс16.
Верховний Суд України
Іменем України
Постанова
1 червня 2016 року м.Київ №3-295гс16
Судова палата у господарських справах Верховного Суду України у складі:
головуючого — Берднік І.С.,
суддів: Барбари В.П., Ємця А.А., Жайворонок Т.Є., Колесника П.І., Потильчака О.І., Шицького І.Б.,
розглянувши у відкритому судовому засіданні справу за заявою приватного акціонерного товариства «Страхова компанія «ВУСО» про перегляд Верховним Судом постанови Вищого господарського суду від 27.01.2016 у справі № 910/22034/15 за позовом приватного акціонерного товариства «Страхова компанія «ВУСО» до ПрАТ «Українська охоронно-страхова компанія» про стягнення суми,
ВСТАНОВИЛА:
У серпні 2015 року ПрАТ «Cтрахова компанія «ВУСО» звернулося до Господарського суду м.Києва з позовом до ПрАТ «УОСК» про стягнення 57025,22 грн. збитків (виплаченого страхового відшкодування), а також 3% річних у сумі 970,60 грн. і 19257,05 грн. інфляційних втрат за несвоєчасну сплату в порядку регресу страхового відшкодування.
Позовні вимоги мотивовано тим, що ПрАТ «СК «ВУСО», виплативши страхувальникові страхове відшкодування в сумі 57025,22 грн. на підставі договору добровільного страхування наземного транспорту від 1.04.2014 №1321641-02-10-01 у зв’язку з пошкодженням автомобіля NISSAN X-TRAIL під час дорожньо-транспортної пригоди, зазнало збитків і набуло права регресної вимоги до відповідача, який є особою, відповідальною за завдані збитки, згідно з договором обов’язкового страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів (поліс №АС/8838183).
На регресну вимогу позивача у встановлений строк відповідач не перерахував суму виплаченого позивачем потерпілому страхового відшкодування, внаслідок чого прострочив виконання грошового зобов’язання.
Позивач просив задовольнити його позовні вимоги на підставі ст.27 закону «Про страхування», стст.625, 993 Цивільного кодексу.
Рішенням Господарського суду м.Києва від 28.09.2015 позов задоволено частково. Стягнуто з ПрАТ «УОСК» на користь ПРАТ «СК «ВУСО» страхове відшкодування в сумі 49000,00 грн.; витрати зі сплати судового збору в сумі 1827,00 грн. У задоволенні решти вимог відмовлено.
Задовольняючи позовні вимоги в частині стягнення суми страхового відшкодування, суд першої інстанції послався на положення ст.1191 ЦК, ст.38 закону «Про обов’язкове страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів» і зазначив, що позивач, виплативши страхове відшкодування потерпілому за договором добровільного страхування наземного транспорту, отримав право вимоги до ПрАТ «УОСК», адже цивільно-правову відповідальність винної особи застраховано відповідачем.
Відмовляючи в задоволенні решти вимог, суд дійшов висновку, що дія положень ч.2 ст.625 ЦК про обов’язок боржника, який прострочив виконання грошового зобов’язання, сплатити на вимогу кредитора суму боргу з урахуванням установленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також 3% річних від простроченої суми, не поширюється на правовідносини, що виникають у зв’язку із завданням шкоди.
Постановою Київського апеляційного господарського суду від 16.11.2015 рішення Господарського суду м.Києва від 28.09.2015 скасовано частково. Резолютивну частину рішення викладено в іншій редакції. Стягнуто з ПрАТ «УОСК» на користь ПрАТ «СК «ВУСО» страхове відшкодування в сумі 49000,00 грн., 3% річних у сумі 970,60 грн. та 19257,05 грн. інфляційних втрат, а також витрати, пов’язані зі сплатою судового збору, в сумі 1827,00 грн.
Стягнуто з ПрАТ «УОСК» на користь ПрАТ «СК «ВУСО» за подання апеляційної скарги 2009,70 грн.
Суд апеляційної інстанції, задовольняючи вимогу позивача щодо стягнення з відповідача 3% річних у сумі 970,60 грн. та інфляційних втрат у сумі 19257,05 грн., виходив із того, що позивач направляв відповідачеві регресну вимогу від 18.09.2014 №4049 про відшкодування страхової виплати, яку ПрАТ «УОСК» залишило без задоволення, а отже, прострочило виконання грошового зобов’язання. При цьому положення ч.2 ст.625 ЦК щодо стягнення інфляційних втрат і 3% річних застосовуються в разі порушення як договірних, так і позадоговірних грошових зобов’язань, у тому числі до зобов’язань щодо відшкодування шкоди в порядку регресу, незалежно від підстав їх виникнення, визначених ст.11 ЦК.
ВГС постановою від 27.01.2016 скасував постанову Київського апеляційного господарського суду від 16.11.2015 у частині стягнення 3% річних у сумі 970,60 грн. і 19257,05 грн. інфляційних втрат, а рішення Господарського суду м.Києва від 28.09.2015 залишив у силі.
Залишаючи в силі рішення суду першої інстанції, ВГС виходив із того, що цивільні права та обов’язки сторін у спірних правовідносинах виникли з позадоговірних відносин, які регулюються нормами гл.82 ЦК і законодавством про страхування. Норми зобов’язального права, а саме — ст.625 ЦК, не підлягають застосуванню до спірних правовідносин.
У заяві про перегляд постанови ВГС від 27.01.2016 у справі №910/22034/15 з підстави, передбаченої п.1 ст.11116 Господарського процесуального кодексу, ПрАТ «СК «ВУСО», посилаючись на неоднакове застосування судом касаційної інстанції положень ст.625 ЦК, внаслідок чого ухвалено різні за змістом судові рішення в подібних правовідносинах, просить скасувати цю постанову та залишити в силі постанову Київського апеляційного господарського суду від 16.11.2015.
На обгрунтування своїх доводів ПрАТ «СК «ВУСО» долучило до поданої заяви копії постанов ВГС від 29.01.2013 у справі №5011-16/11067/2012, від 4.12.2012 у справі №5011-68/7859-2012, від 15.11.2011 у справі №44/157.
У зазначених постановах суд касаційної інстанції, застосувавши до аналогічних правовідносин ті самі норми матеріального права, дійшов протилежного висновку про те, що положення ч.2 ст.625 ЦК стосовно стягнення інфляційних втрат і 3% річних застосовуються в разі порушення як договірних, так і позадоговірних грошових зобов’язань, у тому числі до зобов’язань щодо відшкодування шкоди в порядку регресу, незалежно від підстав їх виникнення, визначених ст.11 ЦК.
Усуваючи розбіжності в застосуванні судом касаційної інстанції положень ч.2 ст.625 ЦК, про які йдеться в заяві, Судова палата у господарських справах ВС виходить із такого.
У справі, яка розглядається, судами встановлено, що 1.04.2014 між ПрАТ «СК «ВУСО» (страховик) і товариством з обмеженою відповідальністю «МАКСИМУС С» (страхувальник) укладено договір добровільного страхування наземного транспорту №1321641-02-10-01, за яким страховик застрахував майнові інтереси страхувальника, пов’язані з експлуатацією наземного транспортного засобу, а саме — NISSAN X-TRAIL, державний реєстраційний №*.
3.06.2014 на перехресті вул. Вереснева та вул. Російська в м.Києві сталася ДТП за участю застрахованого транспортного засобу та транспортного засобу VOLKSWAGEN CADDY, державний знак №2, яким керував Особа 10.
Постановою Дарницького районного суду м.Києва від 24.06.2014 у справі №753/10730/14-п встановлено, що ДТП сталася через порушення Правил дорожнього руху водієм Особою 10, у зв’язку із чим зазначену фізичну особу притягнуто до адміністративної відповідальності.
Внаслідок цієї ДТП застрахований транспортний засіб зазнав механічних пошкоджень.
Згідно з актом виконаних робіт ТОВ «Автоальянс Київ» від 6.08.2014 №АН055987 загальна вартість відновлювального ремонту застрахованого транспортного засобу становить 57025,22 грн.
Відповідно до звіту від 26.06.2014 №14/6/525/616712, здійсненого на замовлення позивача фізичною особою — підприємцем Особою 11, вартість відновлювального ремонту застрахованого транспортного засобу становить 50430,71 грн.
ПрАТ «СК «ВУСО» на підставі договору добровільного страхування та з урахуванням акта виконаних робіт ТОВ «Автоальянс Київ» від 6.08.2014 №АН055987 та звіту від 26.06.2014 №14/6/525/616712 здійснило виплату страхового відшкодування в сумі 57025,22 грн. (платіжне доручення від 23.07.2014 №8341) відповідно до ст.25 закону «Про страхування» на підставі заяви страхувальника.
Статтею 993 ЦК передбачено, що до страховика, який виплатив страхове відшкодування за договором майнового страхування, у межах фактичних витрат переходить право вимоги, яке страхувальник або інша особа, що одержала страхове відшкодування, має до особи, відповідальної за завдані збитки.
Аналогічне положення наведено в ст.27 закону «Про страхування».
Оскільки цивільно-правову відповідальність винної особи на момент скоєння ДТП було застраховано ПрАТ «УОСК», відповідальною особою перед ПрАТ «СК «ВУСО» за відшкодування страхової виплати є ПрАТ «УОСК». А після виплати страхового відшкодування страхувальнику до ПрАТ «СК «ВУСО» перейшло право вимоги до відповідальної особи — ПрАТ «УОСК».
Встановлено, що 18.09.2014 позивач у порядку досудового врегулювання спору звернувся до відповідача з регресною вимогою №4049 про відшкодування страхової виплати в розмірі 57025,22 грн.
Відповідач претензію отримав 22 вересня 2014 року.
На адресу ПрАТ «СК «ВУСО» надійшов лист від ПрАТ «УОСК» від 22.01.2015 №527, в якому відповідач визнав регресну вимогу в частині суми страхового відшкодування в розмірі 49000,00 грн., виходячи із того, що, за договором обов’язкового страхування транспортного засобу VOLKSWAGEN CADDY, державний номер №2, водія якого визнано винним у скоєнні ДТП, ліміт за шкоду, заподіяну майну, становить 50000,00 грн., а франшиза — 1000,00 грн.
Утім, на час звернення позивача до суду відповідач зазначеної суми не сплатив.
У зв’язку з наведеним позивач просив стягнути з відповідача, крім суми виплаченого ним страхувальнику страхового відшкодування, 3% річних — 970,60 грн. та інфляційні втрати — 19257,05 грн.
Предметом розгляду ВС є застосування судом касаційної інстанції положень ст.625 ЦК в правовідносинах щодо відшкодування шкоди в порядку регресу.
Статтею 625 ЦК встановлено відповідальність за порушення грошового зобов’язання. Частиною 2 цієї статті передбачено, що боржник, який прострочив виконання грошового зобов’язання, на вимогу кредитора зобов’язаний сплатити суму боргу з урахуванням установленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також 3% річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.
Відповідно до ч.1 ст.509 ЦК зобов’язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов’язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певних дій, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов’язку.
За змістом стст.524 та 533 ЦК, грошовим є зобов’язання, яке виражається в грошових одиницях України (або грошовому еквіваленті в іноземній валюті), тобто будь-яке зобов’язання щодо сплати коштів. Статтею 979 ЦК встановлено, що в разі настання страхового випадку страховик зобов’язаний виплатити страхувальнику грошову суму (страхову виплату).
Таким чином, правовідношення, в якому страховик у разі настання страхового випадку зобов’язаний здійснити страхову виплату, є грошовим зобов’язанням. А правовідношення щодо відшкодування шкоди в порядку регресу, які склалися між сторонами у справі, котра розглядається, також є грошовим зобов’язанням.
Cтаття 625 ЦК розміщена в розділі «Загальні положення про зобов’язання» кн.5 ЦК, а тому визначає загальні правила відповідальності за порушення грошового зобов’язання й поширює свою дію на всі види грошових зобов’язань.
Відповідно до ст.509 ЦК зобов’язання виникають із підстав, установлених ст.11 ЦК.
Згідно з ст.11 ЦК підставами виникнення цивільних прав та обов’язків є, зокрема, договори та інші правочини, завдання майнової (матеріальної) та моральної шкоди іншій особі, інші юридичні факти.
Таким чином, грошове зобов’язання може виникати між сторонами не тільки з договірних відносин, а й з інших підстав, передбачених цивільним законодавством, зокрема й факту завдання майнової шкоди іншій особі.
Отже, зважаючи на юридичну природу таких правовідносин сторін, як грошові зобов’язання, на них поширюється дія положень ч.2 ст.625 ЦК.
У справі, яка розглядається, ВГС наведене до уваги не взяв та допустив порушення норм матеріального права, що призвело до помилкових висновків про відсутність підстав для задоволення позовних вимог про стягнення 3% річних та інфляційних втрат.
З огляду на викладене заява ПрАТ «СК»ВУСО» підлягає задоволенню, постанова ВГС від 27.01.2016 — скасуванню, а постанова Київського апеляційного господарського суду від 16.11.2015 — залишенню в силі як помилково скасована.
Керуючись стст.11114, 11116, 11123, 11124, 11125 ГПК, Судова палата у господарських справах ВС
ПОСТАНОВИЛА:
Заяву ПрАТ «Страхова компанія «ВУСО» задовольнити.
Постанову ВГС від 27.01.2016 у справі №910/22034/15 скасувати.
Постанову Київського апеляційного господарського суду від 16.11.2015 у справі №910/22034/15 залишити в силі.
Постанова є остаточною й може бути оскаржена тільки з підстави, передбаченої п.4 ст.11116 ГПК.
