Втручання держави в право особи на мирне володіння своїм майном є виправданим, якщо воно здійснюється з метою задоволення «суспільного інтересу». Національні органи влади краще знають потреби власного суспільства і знаходяться в кращому становищі, ніж міжнародний суддя, для оцінки того, що становить «суспільний інтерес».

Таку думку висловили учасники міжнародної конференції з права власності у висновках та рекомендаціях щодо питань, пов’язаних із правом власності, захистом права на мирне володіння майном у практиці Європейського суду з прав людини, а також окремих аспектів регулювання відносин власності та захисту права власності в українському законодавстві, інформували “ЗіБ” у ВСУ.

Зокрема, під час обговорення експерти також відзначили наступне:

1. Право власності має фундаментальний характер, захищається згідно з нормами національного законодавства з урахуванням принципів ст. 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі відповідно – Перший протокол; Конвенція). Держави-учасниці Конвенції зобов’язані поважати право кожного на мирне володіння своїм майном та гарантувати його захист передусім на національному рівні. Зазначене положення в Україні закріплено на конституційному рівні принципом непорушності права власності (ст. 41 Конституції України).

2. В умовах, коли право України у сфері регулювання відносин власності та забезпечення реальних гарантій його захисту постійно зазнає змін, часом кардинальних, важливим є належне тлумачення та застосування правових норм, що регулюють право власності, та формування уніфікованої судової практики. Водночас на недосконалість, суперечливість законодавства, прогалини в ньому повинні оперативно реагувати суб’єкти законодавчої ініціативи, як і законодавець загалом, з метою якісного усунення цих недоліків.

3. Більшість спорів, які виникають у сфері втручання держави в право власності фізичної чи юридичної особи, потенційно вимагають від українських судів застосування положень ст. 1 Першого протоколу. Тому для суддів і учасників судових процесів важливим є правильне розуміння критеріїв, які належить оцінювати на предмет відповідності втручання в право власності принципам, закладеним у ст. 1 Першого протоколу, а також обґрунтоване (адекватне, виважене, виправдане) застосування практики Європейського суду з прав людини (далі – ЄСПЛ).

4. Право власності (на мирне володіння майном) не є абсолютним. За своєю правовою природою воно потребує регулювання з боку держави, може бути обмежено, а держава вправі вживати певних заходів втручання в право власності, у тому числі й позбавляти громадян власності. При цьому в таких діях держава повинна дотримуватися усталених принципів правомірного втручання, зокрема тих, що напрацьовані ЄСПЛ, через рішення якого відбувається розуміння змісту норм Конвенції, Першого протоколу, їх практичне застосування.

5. Згідно зі ст. 17 Закону України від 23 лютого 2006 року № 3477-IV «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» практика ЄСПЛ застосовується українськими судами як джерело права. Тому слід ураховувати, що ЄСПЛ, розглядаючи справи за заявами про захист права на мирне володіння майном, напрацював низку загальновизнаних стандартів захисту цього права, які зводяться до такого загального правила: вирішуючи питання про те, чи відбувається порушення ст. 1 Першого протоколу, треба визначити: чи є в позивача право власності на майно, що охоплюється змістом ст. 1; чи мало місце втручання в мирне володіння майном та яким є характер такого втручання; чи відбулося позбавлення майна. При цьому варто звернути увагу, зокрема, на зазначене нижче.

5.1. Конвенція в ст. 1 Першого протоколу, практично в єдиному приписі, що стосується майна, об’єднує всі права фізичної або юридичної особи, які містять у собі майнову цінність. На відміну від традиційного розуміння інституту права власності, характерного для України, як і в цілому для держав континентальної системи права, ЄСПЛ тлумачить поняття «майно» (possessions) набагато ширше й у контексті ст. 1 Першого протоколу під «майном» розуміє не тільки «наявне майно» (existing possessions), але й цілу низку інтересів економічного характеру (активи (assets)).

5.2. Крім рухомого та нерухомого майна, під захист ст. 1 Першого протоколу підпадають, зокрема, акції (і не лише в частині їх вартості, а й у частині прав щодо контролю над підприємством, які вони надають власнику), патенти, ліцензії, професійна клієнтура («добре ім’я»), матеріальна компенсація, присуджена судовим рішенням, право на пенсію тощо.

5.3. ЄСПЛ виходить із того, що положення ст. 1 Першого протоколу містить три правила: (а) перше правило має загальний характер і проголошує принцип мирного володіння майном; (б) друге – стосується позбавлення майна і визначає певні умови для визнання втручання у право на мирне володіння майном правомірним; (в) третє – визнає за державами право контролювати використання майна за наявності певних умов для цього. Зазначені правила не застосовуються окремо, вони мають тлумачитися у світлі загального принципу першого правила, але друге та третє правило стосуються трьох найважливіших суверенних повноважень держави: права вилучати власність у суспільних інтересах, регулювати використання власності та встановлювати систему оподаткування.

5.4. У практиці ЄСПЛ напрацьовано три головні критерії, які слід оцінювати на предмет відповідності втручання в право особи на мирне володіння своїм майном принципу правомірного втручання, сумісного з гарантіями ст. 1 Першого протоколу, а саме: (а) чи є втручання законним; (б) чи переслідує воно «суспільний інтерес» (public interest, general interest, general interest of the community); (в) чи є такий захід (втручання в право на мирне володіння майном) пропорційним визначеним цілям (must be a reasonable relationship of proportionality between the means employed and the aims pursued). ЄСПЛ констатує порушення державою ст. 1 Першого протоколу, якщо хоча б одного критерію не буде додержано.

5.5. Втручання держави в право особи на мирне володіння своїм майном повинно здійснюватися на підставі закону, під яким розуміється нормативно-правовий акт, що має бути доступним для заінтересованих осіб, чітким та передбачуваним у питаннях застосування та наслідків дії його норм (quality of the law is requiring that it be accessible to the persons concerned, precise and foreseeable in its application). Тлумачення та застосування національного законодавства – прерогатива національних органів, але спосіб, у який це тлумачення і застосування відбувається, повинен призводити до наслідків, сумісних з принципами Конвенції з точки зору тлумачення їх у світлі практики ЄСПЛ.

5.6. Втручання держави в право особи на мирне володіння своїм майном є виправданим, якщо воно здійснюється з метою задоволення «суспільного інтересу», при визначенні якого ЄСПЛ надає державам право користуватися «значною свободою (полем) розсуду» (national authorities enjoy a certain margin of appreciation) з огляду на те, що національні органи влади краще знають потреби власного суспільства і знаходяться в кращому становищі, ніж міжнародний суддя, для оцінки того, що становить «суспільний інтерес». Це поняття має широке значення, втручання держави в право на мирне володіння майном може бути виправдане за наявності об’єктивної необхідності у формі публічного, загального інтересу (public, general interest), який може включати інтерес держави, окремих регіонів, громад чи сфер людської діяльності.

5.7. Втручання держави в право особи на мирне володіння своїм майном повинно здійснюватися з дотриманням принципу «пропорційності» (principle of proportionality) – «справедливої рівноваги (балансу)» (fair balance) між інтересами держави (суспільства), пов’язаними з втручанням, та інтересами особи, яка так чи інакше страждає від втручання. «Справедлива рівновага» не означає обов’язкового досягнення соціальної справедливості в кожній конкретній справі, а передбачає наявність розумного співвідношення (обґрунтованої пропорційності) між метою, що передбачається для досягнення, та засобами, які використовуються. Необхідний баланс не буде дотриманий, якщо особа несе «індивідуальний і надмірний тягар» (individual and excessive burden).

5.8. Принцип «пропорційності» (principle of proportionality), закріплений як загальний принцип у Договорі про заснування ЄС, вимагає співрозмірного обмеження прав і свобод людини для досягнення публічних цілей – органи влади, зокрема, не можуть покладати на громадян зобов’язання, що перевищують межі необхідності, які випливають із публічного інтересу, для досягнення цілей, які прагнуть досягнути за допомогою застосовуваної міри (або дій владних органів).

5.9. Принцип «пропорційності» тісно пов’язаний із принципом верховенства права: принцип верховенства права є фундаментом, на якому базується принцип «пропорційності», натомість принцип «пропорційності» є умовою реалізації принципу верховенства права і водночас його необхідним наслідком. Судова практика ЄСПЛ розглядає принцип «пропорційності» як невід’ємну складову та інструмент верховенства права, зокрема й у питаннях захисту права власності.

5.10. Дотримання принципу «пропорційності» передбачає, що втручання в право власності, навіть якщо воно здійснюється згідно з національним законодавством і в інтересах суспільства, все одно буде розглядатися як порушення ст. 1 Першого протоколу, якщо не було дотримано розумної пропорційності між втручанням у право особи та інтересами суспільства. Ужиті державою заходи мають бути ефективними з точки зору розв’язання проблеми суспільства, і водночас пропорційними щодо прав приватних осіб. Оцінюючи пропорційність, слід визначити, чи можливо досягти легітимної мети за допомогою заходів, які були б менш обтяжливими для прав і свобод заінтересованої особи, оскільки обмеження не повинні бути надмірними або такими, що є більшими, ніж необхідно для реалізації поставленої мети.

5.11. Одним із важливих елементів дотримання принципу «пропорційності» при втручанні в право на мирне володіння майном є надання справедливої та обґрунтованої компенсації. При цьому ЄСПЛ вважає, що не існує універсальних правил визначення розміру компенсації й таке питання повинно розглядатися в кожному конкретному випадку з урахуванням усіх фактичних обставин. Компенсація має бути розумно пов’язаною з вартістю втраченого майна, але не обов’язково має відповідати його ринковій вартості.

6. Рішення ЄСПЛ мають бути застосовані українськими судами обов’язково, але таке застосування повинно бути обґрунтованим: адекватним, виваженим, виправданим. Водночас залишається певною проблемою необґрунтоване, формальне, а не змістове застосування практики ЄСПЛ, яке полягає в тому, що рішення ЄСПЛ суд зазначає в рішенні, цитує окремі його пункти, але насправді вириває з контексту рішення деякі висновки ЄСПЛ та зводить їх до абсолюту. Ця проблема яскраво проявляється в застосуванні рішення ЄСПЛ у справі «Стретч проти Сполученого Королівства» (у спорах, що стосуються повернення майна (у тому числі земельних ділянок) у державну або комунальну власність) та рішення ЄСПЛ у справі «Ісмаїлов проти Російської Федерації» (у спорах, які стосуються конфіскації майна як адміністративного стягнення за порушення митних правил).

7. Практика ЄСПЛ повинна застосовуватися національними судами як особливе джерело права з урахуванням того, що рішення ЄСПЛ за своєю правовою природою не містять виключно однозначних, жорстких, безальтернативних правил. Навпаки, у своїй основі – це висновок, який міститься в мотивувальній частині рішення, набір обов’язкових і необов’язкових тверджень, а тому рішення ЄСПЛ не слід розглядати як безумовний прецедент.

8. У більшості рішень ЄСПЛ вказує на критерії та обставини, які мають бути оцінені, та пропонує способи їх оцінки, проте кінцевий результат вирішення спору (задовольнити позов чи відмовити в його задоволенні) належить до сфери розсуду національного суду. У разі застосування рішень ЄСПЛ національним судом при розгляді спору власне результат вирішення справи ЄСПЛ, певні цитати з його рішення, окремі висновки ЄСПЛ у конкретній справі, вирвані з контексту та відірвані від її обставин, не повинні бути формальним приводом для того, щоб національні суди вирішували всі подібні спори з аналогічним результатом та звільнялися від обов’язку провести власну оцінку обставин і фактів у тих справах, які розглядаються безпосередньо.

9. ЄСПЛ у рішеннях у справах «Стретч проти Сполученого Королівства» та «Ісмаїлов проти Російської Федерації» наголошує на одному з обов’язкових критеріїв правомірності втручання у право мирного володіння майном – його «пропорційності», «справедливій рівновазі» між суспільним та приватним інтересами. Складові цього критерію не є універсальними (абсолютними), оскільки не існує чіткого, виключного переліку обставин, установлення яких беззаперечно свідчитиме про додержання чи порушення цієї «справедливої рівноваги».

10. «Пропорційність» є оціночною категорією і повинна встановлюватися щодо конкретного суб’єкта в кожній окремій справі на підставі тих обставин і фактів, що встановлені судом безпосередньо. Підґрунтям для висновку про додержання балансу інтересів, якщо втручання в право особи на мирне володіння майном має місце, повинен бути результат вивчення спірної ситуації, а не загальні приписи чи цитати, вирвані з контексту рішення ЄСПЛ.

11. Втручання держави в право особи на мирне володіння майном не може вважатися виправданим, якщо порушення закону має суто формальний характер. Разом із тим, рішення ЄСПЛ у справі «Стретч проти Сполученого Королівства» в жодному разі не є достатньою перешкодою для витребування в особи незаконно й недобросовісно відчуженого майна. Аналогічно рішення ЄСПЛ у справі «Ісмаїлов проти Російської Федерації» не свідчить про те, що в Україні порушники митних правил повинні звільнятися від додаткового адміністративного стягнення (конфіскації) за нормою національного закону (наприклад, ст. 471 Митного кодексу України), яка не суперечить Конвенції та визнається ЄСПЛ допустимою частиною регуляторного механізму держави, що відповідає загальним інтересам суспільства.

12. Розумними очікуваннями особи вважаються легітимні (або законні) і виправдані очікування набути майно або майнове право, які в практиці ЄСПЛ дістають правову охорону як майно. Поняття «законні очікування» (legitimate expectations) слід розглядати як елементи верховенства права та «юридичної визначеності» (legal certainty). Практика Суду ЄС і ЄСПЛ розглядає законні очікування як елемент правової визначеності в умовах відсутності єдиної теорії легітимних (законних) очікувань, придатних для всіх національних правопорядків.

Автономне поняття «законні очікування» не може протиставлятися положенням ч. 2 ст. 19 Конституції України про пріоритетність забезпечення правового порядку. Практикою ЄСПЛ і міжнародних арбітражів визнається, що принцип обґрунтованого очікування не може заперечувати право держав змінювати своє законодавство. Відповідно до ч. 2 ст. 328 ЦК України право власності вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності не встановлена судом. Якщо судом установлено незаконність набуття права власності, відсутні підстави застосовувати концепцію «легітимних очікувань» або надати їй перевагу порівняно з нормами ст. 19 Конституції України та Цивільного кодексу України (далі – ЦК України) про набуття права власності.

13. Складовою захисту права особи на мирне володіння своїм майном, гарантованого ст. 1 Першого протоколу, є превентивні способи захисту права власності. Згідно зі ст. 15 ЦК України суб’єктивне право має бути захищено в разі його порушення, невизнання або оспорювання. Превентивний захист права власності допускається в разі існування загрози порушення права, яка має носити реальний характер і бути доведена в кожному конкретному випадку.

14. Згідно з практикою ЄСПЛ корпоративні права в їх широкому розумінні належать до економічних активів і можуть розглядатися як майно в розумінні ст. 1 Першого протоколу.

15. Права власника акцій, а саме право на отримання частини прибутку акціонерного товариства у виді дивідендів та частини майна акціонерного товариства в разі його ліквідації, а також право на участь в управлінні акціонерним товариством у випадках, передбачених статутом і законом, є корпоративними, а спори щодо цих прав відповідно до ст. 12 Господарського процесуального кодексу України підвідомчі господарським судам України. Вирішуючи корпоративні спори, які займають одне з провідних місць у судовій практиці, господарські суди мають керуватися прийнятими вищими судовими інстанціями постановами, рекомендаціями та узагальненнями судової практики, адже законодавство, що регулює корпоративні правовідносини, і дотепер містить прогалини й колізії.

16. Суди не є органом законодавчої влади і не можуть перебирати на себе функції законотворця, а тому в контексті розгляду проблемних аспектів переходу корпоративних прав, що випливають із права власності на акції (частки) товариств, на законодавчому рівні слід урегулювати питання щодо визначення кількості голосів для повноважності загальних зборів учасників товариства та результатів голосування у разі, якщо впродовж першого року із дня державної реєстрації товариства учасник не виконав свого обов’язку стосовно формування статутного капіталу, а загальні збори не прийняли передбачених ч. 2 ст. 52 Закону України «Про господарські товариства» рішень, а також при вирішенні питання про вступ спадкоємця або правонаступ­ника до товариства. Водночас слід установити строк для надання учасниками товариства з обмеженою відповідальністю згоди на вступ спадкоємців до товариства в разі, якщо необхідність такої згоди передбачено статутом. Також із метою врегулювання питань переходу частки товариства, яке здійснює діяльність у галузі, стратегічно важливій для безпеки держави, у власність іноземним інвесторам слід на рівні закону визначити поняття стратегічної галузі для економіки і безпеки держави, а також перелік підприємств цієї галузі.

17. Економічними активами, майном у розумінні ст. 1 Першого протоколу можна вважати об’єкт незавершеного будівництва. З огляду на те, що поняття «об’єкт незавершеного будівництва» у вітчизняному законодавстві трактується неоднозначно, в судовій практиці спостерігаються труднощі в питаннях співвідношення понять «новостворене нерухоме майно» та «об’єкт незавершеного будівництва». Правильне вирішення спорів, що стосуються таких об’єктів, залежить від особливостей їх правового режиму. Зокрема, за змістом ст. 331 ЦК України об’єкт незавершеного будівництва характеризується як нерухоме майно в процесі його створення, тому його можна розглядати як річ з особливими характеристиками. Водночас визнання в судовому порядку права власності на неприйнятий в експлуатацію об’єкт незавершеного будівництва як на нерухоме майно нормами ЦК України чи іншими нормативними актами не передбачено.

18. З урахуванням правил ЄСПЛ щодо застосування ст. 1 Першого протоколу та згідно із засадами українського цивільного законодавства припинення права власності особи на майно допустиме тільки з підстав, чітко визначених законом. Відповідні підстави передбачено, зокрема, у ст. 365 ЦК України, згідно з якою припинення судом права власності особи на частку в спільному майні допустиме за умови доведення наявності хоча б однієї (будь-якої) підстави, передбаченої пунктами 1–4 ч. 1 ст. 365 ЦК України.

Отже, в сучасних умовах, коли вітчизняне законодавство у сфері регулювання відносин власності

не можна вважати цілком досконалим, важливу роль у забезпеченні гарантій захисту права власності відіграють суди та уніфікована судова практика. Тлумачення і, як наслідок, застосування судами України національних правових норм у відповідній сфері повинно відповідати принципам мирного володіння майном, закладеним у ст. 1 Першого протоколу, та органічно поєднуватися з обґрунтованим (адекватним, виваженим, виправданим) застосуванням відповідних рішень ЄСПЛ для того, щоб спосіб тлумачення та застосування судом вітчизняного законодавства призводив до наслідків вирішення спору, сумісних із принципами Конвенції.