Відсутність можливості протягом тривалого часу ознайомитись із матеріалами справи має суттєве значення для вирішення питання про поновлення строку на апеляційне оскарження. Такий висновок зробив ВСУ в постанові №376/229/15-ц.
Іменем України
Постанова
14 червня 2017 року м. Київ №376/229/15-ц
Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України в складі:
головуючого — ОХРІМЧУК Л.І.,
суддів: Гуменюка В.І., ЛЯЩЕНКО Н.П., РОМАНЮКА Я.М., СІМОНЕНКО В.М.,
розглянувши в судовому засіданні справу за позовом Особи 6 до Сквирської міської ради Київської області, Особи 7 про встановлення факту прийняття спадщини та визнання права власності на спадкове майно за заявою Особи 7 про перегляд Верховним Судом України ухвали колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду з розгляду цивільних і кримінальних справ від 13.02.2017 та ухвали Апеляційного суду Київської області від 5.10.2016,
ВСТАНОВИЛА:
У січні 2015 року Особа 6 звернулася до суду з позовом до Сквирської міської ради Київської області, Особи 7 про встановлення факту прийняття спадщини та визнання права власності на спадкове майно, у якому просила встановити факт прийняття нею спадщини за заповітом після смерті Особи 8, визнати за нею в порядку спадкування за заповітом право власності на 1/6 частину житлового будинку за Адресою 1, який належав Особі 8.
Сквирський районний суд Київської області рішенням від 29.12.2015 позовні вимоги Особи 6 задовольнив частково: установив факт прийняття Особою 6 спадщини за заповітом після смерті Особи 8, у задоволенні решти позовних вимог відмовив.
Апеляційний суд Київської області ухвалою від 17.08.2016 апеляційну скаргу Особи 7 залишив без руху та надав строк для усунення вказаних в ухвалі недоліків (зазначення інших поважних підстав для поновлення строку на апеляційне оскарження рішення), який не може перевищувати 30 днів з дня отримання ухвали.
Цей же суд ухвалою від 5.10.2016, залишеною без змін ухвалою колегії суддів судової палати у цивільних справах ВСС від 13.02.2017, відмовив у задоволенні заяви Особи 7 про поновлення строку на апеляційне оскарження та відмовив у відкритті апеляційного провадження за її апеляційною скаргою на рішення Сквирського районного суду Київської області від 29.12.2015 у справі за вказаним позовом.
У заяві про перегляд ВСУ ухвали колегії суддів судової палати у цивільних справах ВСС від 13.02.2017 та ухвали Апеляційного суду Київської області від 5.10.2016 Особа 7 просить скасувати вказані судові рішення та передати справу на розгляд до суду апеляційної інстанції з передбаченої п.2 ч.1 ст.355 Цивільного процесуального кодексу підстави — неоднакового застосування судами касаційної інстанції ч.1 ст.73 та ч.1 ст.213 цього кодексу.
На обґрунтування заяви Особа 7 надала копії ухвали ВСУ від 19.09.2007 та ухвали колегії суддів судової палати у цивільних справах ВСС від 1.04.2015.
Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши наведені в заяві Особи 7 доводи, Судова палата у цивільних справах ВСУ дійшла висновку про те, що заява підлягає задоволенню з огляду на таке.
За положенням п.2 ч.1 ст.355 ЦПК, підставою для подання заяви про перегляд судових рішень у цивільних справах є неоднакове застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм процесуального права — при оскарженні судового рішення, яке перешкоджає подальшому провадженню у справі або яке прийнято з порушенням правил підсудності або встановленої законом компетенції судів щодо розгляду цивільних справ.
Згідно із ч.1 ст.3604 ЦПК суд задовольняє заяву про перегляд судових рішень за наявності однієї з підстав, передбачених ч.1ст.355 цього кодексу.
Постановляючи ухвалу про відмову в задоволенні заяви про поновлення строку на апеляційне оскарження рішення суду першої інстанції та відмову у відкритті апеляційного провадження на вказане судове рішення, апеляційний суд, з висновками якого погодився суд касаційної інстанції, виходив з того, що Особа 7 мала достатньо часу для подачі апеляційної скарги в межах визначеного ст.294 ЦПК строку, оскільки:
матеріали справи містять заяву від 5.01.2016 з відміткою про отримання копії рішення суду першої інстанції її представником 28.01.2016;
заявниця була обізнана з інформацією про розгляд апеляційної скарги Особи 6 на те ж рішення суду першої інстанції (повідомлення про розгляд справи вона отримала особисто);
9.08.2016 вона була присутня в залі судового засідання під час постановлення ухвали апеляційним судом, тому наведені Особою 7 причини пропуску строку на апеляційне оскарження рішення суду першої інстанції не можна визнати поважними.
Разом з тим у наданих заявницею для порівняння рішеннях, зокрема в ухвалі ВСУ від 19.09.2007 та ухвалі колегії суддів судової палати у цивільних справах ВСС від 1.04.2015, містяться висновки про те, що відсутність можливості протягом тривалого часу ознайомитися з матеріалами справи з вини суду має суттєве значення для вирішення питання про поновлення строку на апеляційне оскарження рішення суду першої інстанції. За таких обставин відмова апеляційного суду в поновленні цього строку не є обґрунтованою.
Отже, існує неоднакове застосування судами касаційної інстанції ч.1 ст.73 ЦПК.
Вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні судами касаційної інстанції зазначеної норми процесуального права, Судова палата у цивільних справах ВСУ виходить з такого.
Однією з основних засад судочинства є забезпечення апеляційного та касаційного оскарження рішення суду, крім випадків, установлених законом.
Однією з основних гарантій права сторони на судовий захист є право оскарження судових рішень (ст.129 Конституції). Реалізація цього права здійснюється, зокрема, шляхом оскарження судових рішень у судах апеляційної та касаційної інстанцій.
Загальною декларацією прав людини 1948 року передбачено, що кожна людина має право на ефективне поновлення в правах компетентними національними судами у випадках порушення її основних прав, наданих їй конституцією або законом (ст.8).
Право на ефективний судовий захист закріплено також в ст.2 Міжнародного пакту про громадянські та політичні права 1966 року та в ст.13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, ратифікованої законом «Про ратифікацію Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року, Першого протоколу та протоколів №№2, 4, 7 та 11 до Конвенції» від 17.07.97 №475/97-ВР.
За змістом п.1 ст.6 конвенції, кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, установленим законом.
Згідно з практикою Європейського суду з прав людини в ст.6 конвенції, якою передбачено право на справедливий суд, не встановлено вимоги до держав засновувати апеляційні або касаційні суди. Там, де такі суди існують, гарантії, що містяться у вказаній статті, повинні відповідати також і забезпеченню ефективного доступу до цих судів (п.25 рішення у справі «Делькур проти Бельгії» від 17.01.70 та п.65 рішення у справі «Гофман проти Німеччини» від 11.10.2001).
ЄСПЛ, розглядаючи справи щодо порушення права на справедливий судовий розгляд, тлумачить вказану статтю як таку, що не лише містить детальний опис гарантій, надаваних сторонам у цивільних справах, а й захищає передусім те, що дає можливість практично користуватися такими гарантіями, — доступ до суду.
Отже, право на справедливий судовий розгляд, закріплене в п.1 ст.6 конвенції, необхідно розглядати як право на доступ до правосуддя.
Тобто Україна, як учасниця конвенції, повинна створювати умови для забезпечення доступності правосуддя як загальновизнаного міжнародного стандарту справедливого судочинства.
Процесуальний порядок провадження в цивільних справах визначається ЦПК та іншими законами, якими встановлюється зміст, форма, умови виконання процесуальних дій, сукупність цивільних процесуальних прав і обов’язків суб’єктів цивільно-процесуальних правовідносин та гарантій їх реалізації.
ЦПК в ст.1 закріплює, що завданнями цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою захисту порушених невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.
Відповідно до ч.1 ст.73 ЦПК суд поновлює або подовжує строк, установлений відповідно законом або судом, за клопотанням сторони або іншої особи в разі його пропущення з поважних причин.
Застосування передбачених цією нормою правил залежить від виду процесуального строку. У разі коли процесуальна дія не вчинена в межах строку, встановленого законом, суд може поновити його, якщо строк пропущено з причин, визнаних судом поважними.
За положеннями ч.1 ст.294 цього кодексу, апеляційна скарга на рішення суду подається протягом 10 днів з дня його проголошення. Особи, які брали участь у справі, але не були присутні в судовому засіданні під час проголошення рішення, можуть подати апеляційну скаргу протягом 10 днів з дня отримання копії цього рішення.
За ч.3 ст.297 ЦПК, апеляційна скарга залишається без руху також у випадку, якщо вона подана після закінчення строків, установлених ст.294 цього кодексу, і особа, яка її подала, не порушує питання про поновлення цього строку, або якщо підстави, вказані нею в заяві, визнані неповажними. При цьому протягом 30 днів з моменту отримання ухвали особа має право звернутися до апеляційного суду із заявою про поновлення строків або вказати інші підстави для поновлення строку.
Якщо заяву не буде подано особою в зазначений строк або вказані нею підстави для поновлення строку апеляційного оскарження будуть визнані неповажними, суддя-доповідач відмовляє у відкритті апеляційного провадження.
Норми ЦПК не містять вичерпного переліку підстав, які вважаються поважними для вирішення питання про поновлення пропущеного процесуального строку. Такі причини визначаються в кожному конкретному випадку з огляду на обставини справи.
Аналогічні висновки містяться і в ухвалах судів касаційної інстанції, наданих заявницею для порівняння.
У справі, яка переглядається, порушуючи питання про поновлення строку на апеляційне оскарження рішення суду першої інстанції, заявниця посилалася на те, що неодноразово зверталася до суду із заявами про надання справи для ознайомлення, про що свідчать відповідні заяви з штампами Сквирського районного суду Київської області про їх одержання від 5.01, 16 і 23.02, 9.03.2016, проте відповіді не отримала, справа не була надана їй для ознайомлення, тому з вини суду вона не мала можливості оформити апеляційну скаргу у визначені процесуальним законом строки.
Таким чином, зважаючи на зазначені обставини, апеляційний суд, вирішуючи питання про поновлення строку на апеляційне оскарження рішення суду першої інстанції та відкриття апеляційного провадження за апеляційною скаргою Особи 7, повинен був перевірити її доводи про поважність причин пропуску процесуального строку, оскільки вони мають суттєве значення для вирішення питання про поновлення цього строку.
Отже, у цій справі суд апеляційної інстанції, з висновком якого погодився й суд касаційної інстанції, неправильно застосував норми ч.1 ст.73 ЦПК, а це відповідно до пп.«а» п.1 ч.2 ст.3604 цього кодексу є підставою для скасування судових рішень, ухвалених у справі.
Керуючись п.2 ч.1 ст.355, п.1 ч.1, ч.3 ст.3603 , пп.«а» п.1 ч. 2 ст.3604 ЦПК, Судова палата у цивільних справах ВСУ
ПОСТАНОВИЛА:
Заяву Особи 7 задовольнити.
Ухвалу колегії суддів судової палати у цивільних справах ВСС від 13.02.2017 та ухвалу Апеляційного суду Київської області від 5.10.2016 скасувати, справу направити на розгляд до суду апеляційної інстанції.
Постанова ВСУ є остаточною й може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій п.3 ч.1 ст.355 ЦПК.
