У постанові від 05.11.2018 р. у справі №820/1538/17 Верховний Суд вкотре застосував правило про прийняття рішення на користь платника податків у разі існування неоднозначності у тлумаченні його прав та/чи обов’язків. У цій справі ВС розрізнив поняття «зупинення» та «припинення» адвокатської діяльності для цілей застосування законодавства про сплату єдиного внеску. ВС дійшов висновку, що адвокат, який зупинив діяльність, не повинен сплачувати єдиний внесок.
Окреслимо фабулу справи. Платник податку звернувся до контролюючого органу із запитом на отримання індивідуальної податкової консультації, в якому просив роз’яснити, чи поширюється на нього як на адвоката, професій на діяльність якого зупинена, дія положень Закону України від 08.07.2010 р. №2464-VІ «Про збір та облік єдиного внеску на загальнообов’язкове державне соціальне страхування» (далі — Закон №2464-VІ), а також Порядку формування та подання страхувальниками звіту щодо сум нарахованого єдиного внеску на загальнообов’язкове державне соціальне страхування, затвердженого наказом Мінфіну від 14.04.2015 р. №435 (далі — Порядок №435) щодо обов’язкової сплати сум нарахованого єдиного внеску на загальнообов’язкове державне соціальне страхування за тимчасове нездійснення адвокатської діяльності.
Своїм листом контролюючий орган повідомив адвоката, що дія зазначених актів на нього поширюється, у зв’язку з чим йому як адвокату необхідно подавати звіт про суми нарахованого доходу застрахованих осіб і суми нарахованого єдиного внеску та здійснювати сплату єдиного внеску на загальних підставах. При цьому фіскали також посилалися на норми Порядку обліку платників єдиного внеску на загальнообов’язкове державне соціальне страхування, затвердженого наказом Мінфіну від 24.12.2014 р. №1162 (наполягаючи на використанні положень, які застосовуються у разі припинення діяльності платників єдиного внеску).
Адвокат не погодився з такою позицією фіскалів, стверджуючи, що вони помилково ототожнюють поняття «зупинення» та «припинення» адвокатської діяльності. Платник звернувся до суду з позовом про скасування наданої йому консультації. ВС підтримав позицію адвоката. Суд підкреслив, що у спірних відносинах позивач зупинив, а не припинив свою адвокатську діяльність. Водночас поняття «зупинення» та «припинення» адвокатської діяльності мають різну юридичну природу, а отже, не є тотожними. ВС підкреслив, що дія положень Порядку обліку платників єдиного внеску на загальнообов’язкове державне соціальне страхування, затвердженого наказом Мінфіну від 24.11.2014 р. №1162, які регулюють особливості саме припинення незалежної професійної діяльності з відповідними зобов’язаннями, не може розповсюджуватися на спірні відносини щодо зупинення адвокатської діяльності.
При цьому ВС визнав, що ні ПК України, ні Законом №2464-VІ не врегульовуються особливості сплати грошових зобов’язань самозайнятою особою у разі зупинення останньою такої діяльності. Таким чином, в умовах такої невизначеності, ВС скористався принципом прийняття рішення на користь платника податку. Верховний Суд погоджується з висновками судів попередніх інстанцій, що у спірних відносинах позивач зупинив, а не припинив свою адвокатську діяльність, а тому посилання відповідача при наданні оскаржуваної консультації на необхідність дотримання позивачем вказаних норм права у разі зупинення своєї професійної діяльності є помилковими, внаслідок чого допущено порушення норм чинного законодавства.
Спірні відносини виникли внаслідок різного тлумачення сторонами порядку обчислення та сплати єдиного внеску адвокатом як самозайнятою особою, дія свідоцтва на зайняття адвокатською діяльністю якого зупинена. Особи, які провадять адвокатську діяльність та отримують дохід від цієї діяльності, згідно з п. 5 ч. 1 ст. 4 Закону №2464-VІ, віднесені до платників єдиного внеску.
Отже, необхідними умовами для сплати особою єдиного внеску на загальнообов’язкове державне соціальне страхування є провадження такою особою, зокрема, незалежної професійної адвокатської діяльності та отримання доходу від такої діяльності. При цьому свідоцтво про право на заняття адвокатською діяльністю лише посвідчує право адвоката на здійснення професійної діяльності, однак не є підставою та доказом здійснення адвокатської діяльності.
Правовим наслідком зупинення права на заняття адвокатською діяльністю є неможливість заняття адвокатською діяльністю на певний строк, тоді як наслідком припинення права на заняття адвокатською діяльністю є неможливість її подальшого здійснення взагалі, у зв’язку з чим анулюється свідоцтво на заняття адвокатською діяльністю. Таким чином, законодавець розрізняє поняття «зупинення» та «припинення» права на заняття адвокатською діяльністю.
Зазначені обставини вказують на те, що поняття «зупинення» та «припинення» адвокатської діяльності мають різну юридичну природу, тому вони не є тотожними, з огляду на різний процедурний характер та особливості застосування. Отже, колегія суддів дійшла висновку про те, що дія положень Порядку обліку платників єдиного внеску на загальнообов’язкове державне соціальне страхування, затвердженого наказом Міністерства фінансів України від 24.11.2014 р. №1162, які регулюють особливості саме припинення незалежної професійної діяльності з відповідними зобов’язаннями, не може розповсюджуватися на спірні відносини щодо зупинення адвокатської діяльності.
Суди попередніх інстанцій правильно встановили, що з 26.12.2016 р. позивач не здійснював адвокатської діяльності та не отримував доходу від такої діяльності, оскільки не мав усіх визначених законом підстав для здійснення адвокатської діяльності, що свідчить про відсутність у нього обов’язку сплати єдиного внеску як самозайнятої особи відповідно до законодавства про зайнятість населення.
Стосовно позиції контролюючого органу щодо того, що ні ПК України, ні Законом №2464-VІ не врегульовуються особливості сплати грошових зобов’язань самозайнятою особою у разі зупинення останньою такої діяльності, колегія суддів зазначає, що з практики Європейського суду з прав людини, яка сформувалася з питань імперативності правила про прийняття рішення на користь платників податків, випливає, що у разі існування неоднозначності у тлумаченні прав та/чи обов’язків платника податків необхідно надавати перевагу найбільш сприятливому тлумаченню національного законодавства та приймати рішення на користь платника податків (справи «Серков проти України» (заява №39766/05), «Щокін проти України» (заяви №23759/03, №37943/06)), які відповідно до ст. 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» підлягають застосуванню судами як джерела права.
