Майно, котре вибуло з володіння на підставі рішення суду, яке в подальшому скасоване, вважається таким, що вибуло з володіння поза волею власника. До такого висновку дійшов ВСУ в постанові від 2 вересня 2015 року №6-1168ц15, текст якої публікує “Закон і Бізнес”.
Верховний Суд України
Іменем України
Постанова
2 вересня 2015 року м.Київ №6-1168ц15
Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України у складі:
головуючого — Романюка Я.М.,
суддів: Гуменюка В.І., Охрімчук Л.І., Сімоненко В.М., Лященко Н.П., Сеніна Ю.Л., Яреми А.Г.,
розглянувши в судовому засіданні справу за позовом Особи 8 до Особи 9, Особи 10 про витребування майна від добросовісного набувача за заявою Особи 8 про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду з розгляду цивільних і кримінальних справ від 25.03.2015,
ВСТАНОВИЛА:
У квітні 2012 року Особа 8 звернувся до суду з позовом до Особи 9, Особи 10 про витребування майна від добросовісного набувача. Свої вимоги позивач обгрунтував тим, що він з 24.11.90 до 3.12.2009 перебував у зареєстрованому шлюбі з Особою 9, під час якого ними було придбано майно, зокрема і 1/2 частину розважального закладу за Адресою 1.
В березні 2010 року Особа 8 пред’явив позов до Особи 9 про поділ майна подружжя. Рішенням Виноградівського районного суду від 15.07.2011, залишеним без змін ухвалою Апеляційного суду Закарпатської області від 6.12.2011 майно між ними було поділено, на підставі якого Особа 9 зареєструвала право власності на 1/2 частину розважального закладу за Адресою 1. Під час перебування справи у касаційному провадженні Особа 9 подарувала зазначений об’єкт нерухомого майна Особі 10. Ухвалою ВСС від 11.04.2012 рішення Виноградівського районного суду від 15.07.2011 та ухвала Апеляційного суду Закарпатської області від 6.12.2011 скасовано, а справу передано на новий розгляд до суду першої інстанції. За результатами нового розгляду рішенням Виноградівського районного суду від 11.07.2013 було поділено майно між сторонами та припинено право власності Особи 10 на 1/2 частину розважального закладу за Адресою 1. Дане рішення було скасовано рішенням Апеляційного суду Закарпатської області від 1.10.2013, яким було поділено майно між подружжям та відмовлено позивачу у припиненні права власності Особи 10 на 1/2 частину розважального закладу за Адресою 1, оскільки законом не передбачено такого способу захисту права власника майна як припинення права власності на майно. Враховуючи викладене, Особа 8 просив витребувати з чужого незаконного володіння 1/4 частину вищезазначеного майна.
Справа розглядалася судами неодноразово.
Рішенням Виноградівського районного суду від 15.01.2014 позов задоволено. Витребувано від Особи 10 1/4 частину розважального закладу по вул. Борканюка, 1 в м.Виноградові.
Рішенням Апеляційного суду Закарпатської області від 27.02.2015 рішення Виноградівського районного суду від 15.01.2014 скасовано, в задоволенні позову відмовлено.
Ухвалою ВСС від 25.03.2015 Особі 8 відмовлено у відкритті касаційного провадження.
У заяві Особа 8 просить скасувати ухвалу ВСС від 25.03.2015 та направити справу на новий розгляд до суду касаційної інстанції, посилаючись на неоднакове застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, а також на невідповідність судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові ВС висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права, а саме ст.388 ЦК, що потягло ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах.
Відповідно до змісту ст.3604 ЦПК Верховний Суд скасовує судове рішення у справі, яка переглядається з підстав неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права та невідповідності судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові ВС висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права, що потягло ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, якщо установить, що воно є незаконним.
Заслухавши доповідь судді ВС, дослідивши матеріали справи та перевіривши наведені у заяві доводи, Судова палата у цивільних справах ВС дійшла висновку, що заява підлягає частковому задоволенню.
Судом установлено, що з 24.1.90 до 3.12.2009 Особа 8 перебував у зареєстрованому шлюбі з Особою 9, під час якого ними було придбано майно, зокрема і 1/2 частину розважального закладу за Адресою 1. В березні 2010 року Особа 8 пред’явив позов до Особи 9 про поділ майна подружжя. Рішенням Виноградівського районного суду від 15.07.2011, залишеним без змін ухвалою Апеляційного суду Закарпатської області від 6.12.2011 майно між ними було поділено, зокрема було виділено у приватну власність Особі 9 1/2 частину розважального закладу за Адресою 1, на підставі чого остання зареєструвала право власності на вищезазначене майно.
20.01.2012 ВСС було відкрито касаційне провадження у справі за позовом Особи 8 до Особи 9 про поділ майна подружжя та зупинено виконання рішення Виноградівського районного суду Закарпатської області від 15.07.2011 до закінчення касаційного провадження у справі.
22.03.2012 Особа 9 подарувала Особі 10 1/2 частину розважального закладу за Адресою 1 на підставі договору дарування, посвідченого приватним нотаріусом Лапчак Г.І. за реєстром №953.
Ухвалою ВСС від 11.04.2012 рішення Виноградівського районного суду від 15.07.2011 та ухвалу Апеляційного суду Закарпатської області від 6.12.2011 скасовано і передано справу на новий розгляд до суду першої інстанції. За результатами нового розгляду рішенням Виноградівського районного суду від 11.07.2013 було поділено майно між сторонами та припинено право власності Особи 10 на 1/2 частину розважального закладу за Адресою 1. Дане рішення було скасовано рішенням Апеляційного суду Закарпатської області від 1.10.2013, яким було поділено майно між подружжям та відмовлено позивачу у припиненні права власності Особи 10 на 1/2 частину розважального закладу за Адресою 1 з тих мотивів, що законом не передбачено такого способу захисту права власника майна як припинення права власності на майно.
Задовольняючи позовні вимоги, суд першої інстанції виходив з того, що спірне приміщення вибуло з володіння Особи 8 поза його волею, на підставі судового рішення, яке у подальшому було скасовано, а тому його слід витребувати у добросовісного набувача.
Скасовуючи рішення суду першої інстанції апеляційний суд, з висновками якого погодився суд касаційної інстанції, виходив із того, що рішенням Апеляційного суду Закарпатської області від 1.10.2013, яке набрало законної сили, відмовлено в задоволенні позову про припинення права власності Особи 10 на спірне майно, договір дарування від 22.03.2012, укладений між Особою 9 та Особою 10, не визнаний судом недійсним, а тому Особа 10 є власником спірного майна на законних підставах і підстави для витребування його на користь Особи 8 немає.
У наданих для порівняння:
• ухвалі ВСС від 4.03.2015 суд касаційної інстанції, погоджуючись з судами першої та апеляційної інстанцій, виходив з того, що на момент вчинення спірного правочину Особа 4 була власником спірного нежилого приміщення та мала право розпоряджатися належним їй на праві власності нерухомим майном, окрім того, захист прав позивача, який вважає себе власником майна можливий лише шляхом задоволення віндикаційного позову, якщо є підстави, передбачені ст.388 ЦК, які дають право витребувати майно у добросовісного набувача;
• ухвалі ВСС від 13.05.2015 суд касаційної інстанції виходив з того, що права особи, яка вважає себе власником майна, не підлягають захисту шляхом задоволення позову до добросовісного набувача з використанням правового механізму, установленого стст.215, 216 ЦК, такий захист можливий лише шляхом задоволення віндикаційного позову, якщо є підстави, передбачені ст.388 ЦК, а тому апеляційний суд не звернув уваги на те, що позивач не був стороною у спірних правочинах та помилково застосував до спірних правовідносин положення стст.203, 215 ЦК;
• ухвалі ВСС від 10.06.2015 суд касаційної інстанції виходив з того, що важливою умовою звернення з віндикаційним позовом (ст.388 ЦК) є відсутність між позивачем і відповідачем зобов’язально-правових відносин, а тому майно, яке вибуло з володіння власників на підставі договору купівлі-продажу, який в подальшому було визнано недійсним рішенням суду, слід вважати таким, що вибуло з володіння власників поза їх волею, й вони мають право витребувати його від добросовісного набувача за правилами ст.388 ЦК;
• постанові ВС від 16.04.2014 суд виходив з того, що за змістом ч.1 ст.388 ЦК майно, яке вибуло з володіння власника на підставі рішення суду, ухваленого щодо цього майна, але в подальшому скасованого, вважається таким, що вибуло з володіння власника поза його волею.
Отже у справі, рішення в якій переглядається Верховним Судом, та у справах, на рішення в яких посилається заявник як на приклади неоднакового застосування судами касаційної інстанції однієї і тієї самої норми матеріального права та невідповідності судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові ВС висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права, а саме ст.388 ЦК, наявні неоднакове застосування судом касаційної інстанції вищезазначених норм права та невідповідність судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові ВС висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права.
Усуваючи розбіжності у застосуванні касаційними судами зазначених норм матеріального права Судова палата у цивільних справах ВС виходить із такого:
Відповідно до ч.3 ст.388 ЦК якщо майно було набуте безвідплатно в особи, яка не мала права його відчужувати, власник має право витребувати його від добросовісного набувача у всіх випадках.
Аналіз зазначеної норми дає підстави для висновку, що майно, яке вибуло з володіння власника на підставі рішення суду, ухваленого щодо цього майна, але в подальшому скасованого, вважається таким, що вибуло з володіння власника поза його волею. Якщо таке майно було набуте безвідплатно в особи, яка не мала права його відчужувати, то власник має право його витребувати від добросовісного набувача у всіх випадках.
Судом встановлено, що Особа 8 з 24.11.90 до 3.12.2009 перебував у зареєстрованому шлюбі з Особою 9, під час якого ними було придбано майно, зокрема і Ѕ частину розважального закладу за Адресою 1. Рішення Виноградівського районного суду від 15.07.2011, на підставі якого Особа 9 стала одноосібним власником спірного майна, у подальшому касаційним судом було скасовано і право на нього визнано солідарно за Особою 8 та Особою 9. Однак під час перебування справи у касаційному провадженні Особа 9 подарувала вищезазначене майно Особі 10.
Таким чином, оскільки Особа 9 набула право власності на спірне майно, що є предметом спільної сумісної власності подружжя, за рішенням суду, яке у подальшому було скасоване, тобто вибуло з володіння другого з подружжя — Особи 8 поза його волею, а добросовісний набувач Особа 10 набула його безвідплатно в Особи 9, яка не мала права його відчужувати, то воно підлягає витребуванню від добросовісного набувача Особи 10 на користь позивача.
Разом з тим, оскільки витребувати можна лише індивідуально визначене майно, а суд не з’ясував, чи спірне майно виділено в натурі, справу слід передати на новий розгляд до суду першої інстанції, скасувавши попередньо ухвалені у справі рішення судів першої, апеляційної та касаційної інстанцій.
Керуючись пп.1, 4 ст.355, п.1 ч.1 ст.3603, п.1а) ч.2 ст.3604 ЦПК, Судова палата у цивільних справах ВС
ПОСТАНОВИЛА:
Заяву Особи 8 задовольнити частково.
Рішення Виноградівського районного суду від 15.01.2014, рішення Апеляційного суду Закарпатської області від 27.02.2015 та ухвалу ВСС від 25.03.2015 скасувати і передати справу на новий розгляд до суду першої інстанції.
Постанова ВС є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій п.3 ч.1 ст.355 ЦПК.
