Зазвичай перебіг строку позовної давності є процесом безперервним. Однак протягом цього часу можуть виникнути обставини, що перешкоджають поданню позову. Ці обставини є підставами для зупинення, переривання або відновлення позовної давності й можуть ускладнити процес обчислення строку позовної давності та призвести до помилок у відправленні правосуддя.
За вимогами кредитора
Проаналізувавши окремі справи, Апеляційний суд Київської області дійшов висновку, що найчастіше строк позовної давності застосовувався місцевими судами Київської області у спорах, що виникають із договірних правовідносин у кредитних зобов’язаннях.
Як правило, місцеві суди у своїй практиці дотримуються норм Цивільного кодексу та правових позицій, викладених у постанові пленуму Вищого спеціалізованого суду з розгляду цивільних і кримінальних справ від 7.02.2014 №7, змін і доповнень до постанови пленуму «Про практику застосування судами законодавства при вирішенні спорів, що виникають із кредитних правовідносин» від 30.03.2012 №5, висновків у постановах Верховного Суду у справах №6-20цс14 від 19.03.2014, №6-14цс14 від 19.03.2014, №6-116цс13.
Як приклад можна навести рішення Вишгородського районного суду від 22.05.2015 у справі, порушеній за позовом ПАТ «КБ «Надра» до відповідача, про стягнення заборгованості, яким відмовлено в задоволенні позову. Розглядаючи вказаний спір, суд установив, що перебіг строку позовної давності за вимогами кредитора, які випливають з порушення боржником умов договору про погашення боргу частинами щомісячних платежів, починається стосовно кожної окремої частини від дня, коли відбулося це порушення. Позовна давність у такому випадку визначається за кожним окремим платежем. З розрахунку, наданого позивачем, та пояснень представника відповідача встановлено, що з моменту укладення кредитного договору ніяких дій, спрямованих на погашення кредиту, відповідач не вчиняв, щомісячних платежів не вносив, а тому строк позовної давності необхідно обчислювати з моменту настання строку погашення чергового платежу. А оскільки позов було подано в термін, що перевищував загальний строк позовної давності з моменту настання зобов’язання, то останній підлягав відмові.
За ініціативою суду
З матеріалів, надісланих для узагальнення, встановлено, що в поодиноких випадках суди при застосуванні строків позовної давності припускалися помилок.
Так, Таращанський районний суд у справі, порушеній за позовом ПАТ «КБ «Приват Банк» до В.М.В., про стягнення заборгованості застосував строк позовної давності без відповідної заяви відповідача, посилаючись на постанову пленуму ВСС «Про практику застосування судами законодавства при вирішенні спорів, що виникають із кредитних правовідносин» від 30.03.2012 №5. У ній зазначено, що у спорах стосовно споживчого кредитування кредитодавцю забороняється вимагати повернення споживчого кредиту, строк давності якого минув. Відповідно до матеріалів справи договір кредиту між сторонами укладено 15.05.2009 на 12 місяців, позивач звернувся до суду 19.06.2014, тому в задоволенні позовних вимог позивачеві відмовили.
Це рішення ухвалою Апеляційного суду Київської області від 9.09.2014 залишено без змін.
Проте ухвалою ВСС від 3.10.2014 рішення суду першої інстанції та ухвала суду апеляційної інстанції скасовані, а справу направлено до суду першої інстанції на новий розгляд, який не відбувся у зв’язку з повторною неявкою належним чином повідомленого позивача.
Підставою скасування рішення та ухвали є те, що строк позовної давності повинен застосовуватися лише за заявою сторони у справі. Такої заяви від відповідача не було, тому застосування строку позовної давності з ініціативи суду є безпідставним.
Крім того, застосування строку позовної давності з ініціативи суду в споживчих кредитах незалежно від наявності заяви сторони у справі суперечить правовій позиції, викладеній у постанові ВС від 20.11.2013 №126-цс13.
Під час компенсації шкоди
Однією з найбільш численних категорій справ, пов’язаних з договірними правовідносинами, в яких судами застосовувалася позовна давність, є спори про компенсацію шкоди.
З місцевих судів до Апеляційного суду Київської області надійшло 7 справ цієї категорії, в яких суди першої інстанції правильно та обгрунтовано застосовували положення про позовну давність.
Так, рішенням Володарського райсуду Київської області від 4.08.2014 у задоволенні позову Моторного (транспортного) страхового бюро України до Б.А.В. про стягнення страхового відшкодування в порядку регресу відмовлено. Суд першої інстанції обгрунтував свої висновки тим, що МТСБУ як страховик компенсував власнику автомобіля «КІА» шкоду, завдану з вини Б.А.В. як власника автомобіля «МАЗ-533702» внаслідок порушення останнім правил дорожнього руху при керуванні джерелом підвищеної небезпеки, а отже, в позивача виникло право регресної вимоги до відповідача у розмірі виплаченого відшкодування.
Проте право позивача захисту не підлягає з огляду на сплив строку позовної давності й відсутність підстав для його поновлення.
Апеляційний суд Київської області ухвалою від 23.10.2014 залишив це рішення без змін.
Колегія суддів цивільної палати зазначила, що суд першої інстанції встановив: виплата страхового відшкодування власнику автомобіля «КІА» Л.Є.Г. була проведена МТСБУ 13.05.2011, що підтверджується платіжним дорученням №2072, а до суду бюро звернулося лише 1.07.2014, пропустивши трирічний строк позовної давності. За таких обставин, з огляду на відсутність поважних причин пропущення позивачем строку позовної давності, суд відмовив у поновленні цього строку та захисті порушеного права.
При вирішенні спорів цієї категорії слід звернути увагу на п.27 постанови пленуму ВСС «Про деякі питання застосування судами законодавства при вирішенні спорів про відшкодування шкоди, завданої джерелом підвищеної небезпеки» від 1.03.2013 №4, в якому зазначено, що при вирішенні спорів про право зворотної вимоги страховика суди повинні розрізняти поняття «регрес» та «суброгація». Так, у випадку суброгації відбувається лише заміна осіб у вже наявному зобов’язанні (заміна активного суб’єкта) зі збереженням самого зобов’язання. У такому разі страхувальник передає свої права страховикові на підставі договору й сприяє реалізації останнім прийнятих суброгаційних прав. У випадку регресу одне зобов’язання замінює собою інше, але переходу прав від одного кредитора до іншого не відбувається.
При цьому регрес регулюється загальними нормами цивільного права, зокрема ст.1191 ЦК, а також ст.38 закону «Про обов’язкове страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів». А для суброгації відповідно до ст.993 ЦК і ст.27 закону «Про страхування» встановлено особливий правовий режим.
При суброгації строк позовної давності починає обчислюватися з моменту виникнення страхового випадку, а при регресі — з того моменту, коли страховик виплатив страхове відшкодування, розмір якого визначається за правилами, встановленими у відповідному договорі.
Як приклад урахування такої правової позиції можна навести рішення Вишгородського райсуду Київської області від 17.03.2015 у справі, порушеній за позовом ВАТ «Національна акціонерна страхова компанія «Оранта» до Н.О.В., про компенсацію шкоди (суброгацію), яким у задоволенні позову відмовлено.
Суд установив, що, у зв’язку зі здійсненням 12.04.2012 страхової виплати власнику пошкодженого транспортного засобу Т.А.Ю. в розмірі 50920 грн. у ВАТ «НАСК «Оранта» виникло право вимоги страхового відшкодування в порядку суброгації, а не регресу, оскільки відбулася лише заміна особи у вже наявному зобов’язанні (заміна активного суб’єкта) зі збереженням самого зобов’язання. Страхувальник передав свої права страховикові на підставі договору майнового страхування, а саме — договору добровільного страхування транспортного засобу від 15.09.2009 №599811, сприяв реалізації останнім прийнятих суброгаційних прав. Регресного права вимоги в позивача не виникло, оскільки одне зобов’язання не було замінене іншим.
Отже, якщо для потерпілої Т.А.Ю. в зобов’язанні щодо компенсації шкоди, заподіяної внаслідок ДТП, перебіг строку позовної давності починається з моменту настання дорожньо-транспортної пригоди, яка сталася 22.07.2010, то заміна потерпілої (страхувальника) на страховика ВАТ «НАСК «Оранта» не припиняє чинного зобов’язання і до нового кредитора переходять права, що мав первісний кредитор, у тому числі й щодо пред’явлення позову в межах наявних строків позовної давності, початком перебігу яких є настання страхового випадку, оскільки відповідно до ст.262 ЦК заміна сторін у зобов’язанні не замінює порядку обчислення та перебігу строку позовної давності.
Як видно з матеріалів справи, з позовом про компенсацію шкоди, заподіяної внаслідок дорожньо-транспортної пригоди, позивач —ВАТ «НАСК «Оранта» — звернувся до суду лише 16.07.2013, що видно з поштового штемпеля на конверті, тобто вже після спливу трирічного строку загальної позовної давності, передбаченого ст.257 ЦК.
Відповідно до чч.3—4 ст.267 ЦК позовна давність застосовується судом лише за заявою сторони у спорі, зробленою нею до винесення рішення. Сплив строку позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови в позові.
Представник відповідача 30.01.2015 звернувся до суду з письмовою заявою про застосування строку позовної давності та про відмову із цих підстав у задоволенні позовних вимог ВАТ «НАСК «Оранта».
Під час перевірки законності й обгрунтованості рішення суду першої інстанції колегія суддів цивільної палати Апеляційного суду Київської області в межах доводів апеляційних скарг і вимог, заявлених у суді першої інстанції, відповідно до ст.303 Цивільного процесуального кодексу не встановила підстав для скасування цього рішення.
З аналізу згаданих рішень можна дійти висновку, що при вирішенні спорів про право зворотної вимоги страховика місцеві суди Київської області в основному розрізняють поняття «регрес» та «суброгація».
Узагальнення розгляду справ, у яких місцеві суди Київської області застосовували строки позовної давності у спорах, що виникають з договірних правовідносин, показує, що загалом ця категорія справ розглядається з дотриманням вимог матеріальних і процесуальних норм. А тому переважна більшість оскаржуваних рішень залишається без змін. Разом з тим мала місце незначна кількість помилок, які є наслідком формального підходу деяких суддів до вирішення справ.
