Верховний Суд України зробив висновок щодо боргової розписки

Досліджуючи боргові розписки чи договори позики, суди повинні виявляти їх справжню правову природу, незважаючи на найменування документа. До такого висновку дійшов Верховний Суд України в постанові від 11 листопада 2015 року №6-1967цс15.

Іменем України

Постанова

11 листопада 2015 року м.Київ №6-1967цс15

Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України в складі:

головуючого — Лященко Н.П.,

суддів: Гуменюка В.І., Сеніна Ю.Л., Охрімчук Л.І., Яреми А.Г.,

розглянувши в судовому засіданні справу за позовом Особи 6 до Особи 7 про стягнення боргу за договором позики за заявою Особи 7 про перегляд Верховним Судом ухвали Вищого спеціалізованого суду з розгляду цивільних і кримінальних справ від 10.06.2015,

ВСТАНОВИЛА:

У лютому 2013 року Особа 6 звернувся до суду з вищезазначеним позовом.

Зазначав, що між ним та Особою 7 було укладено договір позики, згідно з яким він 30.11.2007 передав відповідачу $500 тис., про щоОсобою 7 25.01.2008 власноручно складено розписку.

На неодноразові вимоги повернути борг Особа 7 не реагує. Особа 6 просив стягнути з нього $500 тис. суми боргу за договором позики та судові витрати у справі.

Рішенням Личаківського районного суду м.Львова від 19.12.2013, залишеним без змін ухвалою Апеляційного суду Львівської області від 14.04.2014, позов задоволено: стягнуто з Особи 7 на користь Особи 6 борг у сумі $500 тис., що в гривневому еквіваленті станом на 8.02.2013 становив 9 млн 996 тис. 500 грн. та 3441 грн. судового збору.

Ухвалою ВCC від 24.06.2015 касаційну скаргу Особи 7 відхилено, рішення судів першої та апеляційної інстанцій залишено без змін.

У поданій до ВС заяві про перегляд судового рішення Особа 7 порушує питання про скасування судових рішень та ухвалення нового рішення про відмову в задоволенні позову з передбачених пп.1, 4 ч.1 ст.355 ЦПК підстав, — неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах та невідповідності судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постановах ВС висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права, а саме стст.1046, 1047, 1049 ЦК.

На підтвердження зазначеної підстави подання заяви про перегляд судового рішення Особа 7 посилається на ухвали ВCC від 10.12.2014 та 18.12.2014 та постанови ВC від 18.09.2013 та 2.07.2014.

Особа 7 указує на неоднакове застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах та на невідповідність судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постановах ВС висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права.

Заслухавши доповідь судді, пояснення представника Особи 7, — Особи 8, перевіривши наведені в заяві доводи, Судова палата у цивільних справах ВC уважає, що заява про перегляд оскаржуваного судового рішення підлягає задоволенню з таких підстав.

Відповідно до ст.353 ЦПК ВС переглядає судові рішення у цивільних справах виключно з підстав і в порядку, встановлених цим кодексом.

За положеннями п.1 ч.1 ст.355 ЦПК підставами для подання заяви про перегляд судових рішень у цивільних справах є неоднакове застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах.

За положеннями п.4 ч.1 ст.355 ЦПК підставою для подання заяви про перегляд судових рішень у цивільних справах є невідповідність судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові ВС висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права.

За змістом ст.360⁴ ЦПК суд задовольняє заяву про перегляд справи і скасовує судове рішення у справі, яка переглядається з підстави, передбаченої пп.1, 4 ч.1 ст.355 цього кодексу, якщо встановить, що судове рішення є незаконним.

У справі, яка переглядається, суди встановили, що 25.01.2008 Особа 7 склав розписку про те, що 30.07.2007 у м.Києві він отримав від Особи 6 $500 тис. для викупу земельної ділянки Грибовичі.

Ухвалюючи рішення про задоволення позову Особи 6, суд першої інстанції, з висновками якого погодилися суди апеляційної та касаційної інстанцій, виходив із того, що між сторонами було укладено договір позики, на підтвердження укладення якого й надана вищезазначена розписка, тому Особа 7 зобов’язаний повернути Особі 6 отримані у борг кошти на підставі стст.1046, 1047 та 1049 ЦК.

Разом з тим у постанові ВC від 18.09.2013, наданій заявником як приклад невідповідності судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові ВС висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права, суд дійшов висновку про те, що, досліджуючи боргові розписки чи договори позики, суди повинні виявляти справжню правову природу укладеного договору, незважаючи на найменування документа, і залежно від установлених результатів робити відповідні правові висновки.

У наданій для порівняння постанові ВC від 2.07.2014 суд дійшов висновку про те, що відповідно до стст.1046, 1047 ЦК договір позики за своєю юридичною природою є реальною, односторонньою, оплатною або безоплатною угодою, на підтвердження якої може бути надана розписка позичальника або інший письмовий документ, незалежно від його найменування, з якого дійсно вбачається як сам факт отримання в борг (тобто із зобов’язанням повернення) певної грошової суми, так і дата її отримання.

Аналогічні висновки містяться і в наданих для порівняння ухвалах ВCC від 10.12.2014 та 18.12.2014.

Отже, існує неоднакове застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах та невідповідність оскаржуваного судового рішення суду касаційної інстанції викладеному в постановах ВC висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права, а саме стст.1046, 1047, 1049 ЦК.

Вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні судом касаційної інстанції зазначених норм матеріального права, Судова палата у цивільних справах ВC виходить із такого.

Відповідно до ст.1046 ЦК за договором позики одна сторона (позикодавець) передає у власність другій стороні (позичальникові) грошові кошти або інші речі, визначені родовими ознаками, а позичальник зобов’язується повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів (суму позики) або таку ж кількість речей того ж роду та такої ж якості. Договір позики є укладеним з моменту передання грошей або інших речей, визначених родовими ознаками.

Згідно із ч.2 ст.1047 ЦК на підтвердження укладення договору позики та його умов може бути представлена розписка позичальника або інший документ, який посвідчує передання йому позикодавцем визначеної грошової суми або визначеної кількості речей.

Отже, письмова форма договору позики з огляду на його реальний характер є доказом не лише факту укладення договору, але й факту передачі грошової суми позичальнику.

Статтею 202 ЦК визначено, що правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов’язків. Правочини можуть бути односторонніми та дво- чи багатосторонніми (договори).

Відповідно до чч.1 та 2 ст.207 ЦК правочин уважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо його зміст зафіксований в одному або кількох документах, у листах, телеграмах, якими обмінялися сторони. Правочин уважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо він підписаний його стороною (сторонами).

Договір позики є одностороннім договором, оскільки після укладення цього договору всі обов’язки за ним, у тому числі повернення предмета позики або визначеної кількості речей того ж роду та такої ж якості, несе позичальник, а позикодавець набуває за цим договором тільки права.

За своєю суттю розписка про отримання в борг грошових коштів є документом, який видається боржником кредитору за договором позики, підтверджуючи як його укладення, так і умови договору, а також засвідчуючи отримання боржником від кредитора певної грошової суми.

Отже, досліджуючи боргові розписки чи договори позики, суди повинні виявляти їх справжню правову природу, незважаючи на найменування документа, і залежно від установлених результатів робити відповідні правові висновки.

Крім того, ч.1 ст.1049 ЦК встановлено, що за договором позики позичальник зобов’язаний повернути суму позики у строк та в порядку, що передбачені договором.

Таким чином, розписка як документ, що підтверджує боргове зобов’язання, має містити умови отримання позичальником в борг грошей із зобов’язанням їх повернення та дати отримання коштів.

У справі, яка переглядається, з розписки, складеної 25.01.2008, вбачається, що 30.07.2007 у м.Києві Особою 7 отримано від Особи 6 $500 тис. для викупу земельної ділянки Грибовичі.

Отже, розписка про отримання грошових коштів не містить зобов’язання про їх повернення.

Таким чином, суди не встановили справжньої правової природи укладеного між сторонами договору та дійшли помилкового висновку про укладення договору позики.

Отже, у справі, яка переглядається, судами неправильно застосовано стст.1046, 1047, 1049 ЦК та зроблено помилковий висновок про те, що між сторонами укладено договір позики.

Оскільки неправильне застосування зазначених норм матеріального права у справі, яка переглядається, призвело до неправильного вирішення справи, то відповідно до чч.1, 2 ст.360⁴ ЦПК судове рішення підлягає скасуванню з ухваленням нового рішення про відмову в задоволенні позову.

Керуючись п.1 ст.355, п.1 ч.1 ст.360³, ч.1 ст.360⁴ ЦПК, Судова палата у цивільних справах ВC

ПОСТАНОВИЛА:

Заяву Особи 7 задовольнити.

Ухвалу ВСС від 10.06.2015, ухвалу Апеляційного суду Львівської області від 14.04.2014 та рішення Личаківського районного суду м.Львова від 19.12.2013 скасувати.

У задоволенні позову Особи 6 до Особи 7 про стягнення боргу за договором позики відмовити.

Постанова ВС є остаточною й може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій п.3 ч.1 ст.355 ЦПК.