Для визначення права на відшкодування витрат суд має дослідити, чи забезпечили проведені роботи приріст ринкової вартості будинку. Про це йдеться у постанові ВСУ від 07.09.2016 №6-389цс16.
Верховний Суд України
Іменем України
Постанова
7 вересня 2016 року м.Київ №6-389цс16
Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України у складі:
головуючого — СІМОНЕНКО В.М.,
суддів: ГУМЕНЮКА В.І., ОХРІМЧУК Л.І., ЯРЕМИ А.Г., ЛЯЩЕНКО Н.П., РОМАНЮКА Я.М.,
розглянувши в судовому засіданні справу за позовом Особи 7 до Особи 8 про стягнення коштів, за заявою Особи 8 про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду з розгляду цивільних і кримінальних справ від 18.01.2016,
ВСТАНОВИЛА:
У травні 2015 року Особа 9 звернулася до суду з позовом, в якому просила стягнути з Особи 8 5200 грн. як подвійну суму завдатку за 1/2 частину житлового будинку за Адресою 1, який вона мала намір придбати у відповідачки, та 12711 грн. як відшкодування вартості проведених витрат на поліпшення 1/2 частини зазначеного будинку у зв’язку з відмовою відповідачки від укладення договору купівлі-продажу та виселення її із зазначеного будинку за рішенням суду.
Рішенням Прилуцького міськрайонного суду Чернігівської області від 26.05.2015 позов задоволено частково: стягнуто з Особи 8 на користь Особи 7 3600 грн. авансового платежу та 2380 грн. 40 коп. витрат на матеріали для проведення ремонту будинку.
Рішенням Апеляційного суду Чернігівської області від 10.12.2015 рішення Прилуцького міськрайонного суду Чернігівської області від 26.05.2015 змінено в частині розміру стягнутих витрат на проведення ремонтних робіт та стягнуто з Особи 8 на користь Особи 7 9375 грн. 88 коп. витрат на проведення ремонтних робіт. В іншій частині рішення залишено без змін.
Ухвалою ВСС від 18.01.2016 Особі 8 відмовлено у відкритті касаційного провадження на підставі п.5 ч.4 ст.328 Цивільного процесуального кодексу.
У лютому 2016 року Особа 8 звернулася до ВС із заявою про перегляд ухвали ВСС від 18.01.2016, рішення Апеляційного суду Чернігівської області від 10.12.2015 та рішення Прилуцького міськрайонного суду Чернігівської області від 26.05.2015, посилаючись на неоднакове застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, а саме — чч.3 та 4 ст.390 ЦК, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень в подібних правовідносинах.
У своїй заяві позивачка просить скасувати ухвалу ВСС від 18.01.2016, рішення Апеляційного суду Чернігівської області від 10.12.2015 та рішення Прилуцького міськрайонного суду Чернігівської області від 26.05.2015 та прийняти нове рішення, яким відмовити в позові в частині стягнення витрат на проведення ремонтних робіт. У частині стягнення авансового платежу судові рішення заявниця не оскаржує.
На підтвердження підстави подання заяви про перегляд судових рішень заявниця надала ухвали ВСС від 1.10.2014, 25.10.2012, а також рішення ВС від 24.02.2010.
Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши наведені в заяві доводи, Судова палата у цивільних справах ВС дійшла висновку, що заява підлягає задоволенню частково з огляду на таке.
Відповідно до ст.353 ЦПК Верховний Суд переглядає судові рішення у цивільних справах виключно з підстав і в порядку, встановлених цим кодексом.
Згідно з п.1 ч.1 ст.355 ЦПК заява про перегляд судових рішень у цивільних справах може бути подана з підстави неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах.
Суди під час розгляду справи встановили, що 23.12.2013 Особа 8 отримала від Особи 7 1600 грн. завдатку за майбутнє укладення договору купівлі-продажу 1/2 частини будинку за Адресою 1, а також 17.02.2014 отримала кошти в розмірі 2000 грн. як чергову виплату за будинок.
Узгоджену сторонами остаточну вартість вказаного майна у розмірі 37 тис. грн. Особа 7 зобов’язалась виплачувати по 2400 грн. щомісячно.
Рішенням Прилуцького міськрайонного суду від 4.12.2014 позовні вимоги Особи 8 про усунення перешкод у користуванні власністю шляхом виселення Особи 7 із зазначеного житлового будинку задоволено, останню виселено зі спірного житлового будинку.
Задовольняючи частково позовні вимоги про стягнення з Особи 8 3600 грн.як повернення авансового платежу за житловий будинок та 2830 грн. 40 коп. як відшкодування коштів, витрачених на матеріали для проведення ремонту будинку, суд виходив з того, що на час написання відповідачкою розписок між сторонами не було укладено договору купівлі-продажу вказаного майна, а тому стягнув з відповідачки авансовий платіж та кошти, витрачені на будівельні матеріали.
Скасовуючи рішення суду першої інстанції та задовольняючи позовні вимоги в частині стягнення з власника будинку 9375 грн. 88 коп. витрат на проведення ремонтних робіт, апеляційний суд, з висновком якого погодився і суд касаційної інстанції, виходив із того, що позивачка фактично користувалась (володіла) майном, є добросовісним володільцем і провела ремонт будинку за згодою відповідачки, вважаючи, що з останньою буде оформлено договір купівлі-продажу цього будинку. Тому суд, застосувавши до спірних відносин положення чч.3 і 4 ст.390 ЦК, дійшов висновку, що позивачка має право на відшкодування витрат на ремонтні роботи.
У наданих заявницею для порівняння ухвалах ВСС від 1.10.2014, 25.10.2012, а також у рішенні ВС від 24.02.2010 суди, встановивши факт користування майном без укладення відповідних договорів, зазначили, що стягненню на підставі ч.4 ст.390 ЦК підлягає сума, на яку збільшилась вартість майна в результаті проведених ремонтних робіт, а не сама вартість ремонтних робіт.
Натомість у справі, яка переглядається, суд, посилаючись на чч.3 та 4 ст.390 ЦК, стягнув з відповідачки саме вартість понесених витрат на ремонтні роботи, а не приріст ринкової вартості майна.
Отже, існує неоднакове застосування касаційним судом одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах.
Вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні судом касаційної інстанції норм матеріального права, Судова палата у цивільних справах ВС виходить з такого.
Відповідно до ч.3 ст.390 ЦК добросовісний або недобросовісний набувач (володілець) має право вимагати від власника майна відшкодування необхідних витрат на утримання, збереження майна, здійснених ним з часу, з якого власникові належить право на повернення майна або передання доходів.
Згідно із ч.4 ст.390 ЦК, якщо поліпшення не можуть бути відокремлені від майна, добросовісний набувач (володілець) має право на відшкодування здійснених витрат у сумі, на яку збільшилася його вартість.
Отже, ч.3 зазначеної норми матеріального права регулює права добросовісного або недобросовісного набувача чужого майна на відшкодування витрат, здійснених ним з часу, коли у власника виникло право на повернення цього майна або на отримання доходів від його використання.
Разом з тим положення ч.4 ст.390 ЦК застосовуються до правовідносин, при яких добросовісному набувачу (володільцю) належить право на поліпшення набутого ним майна та залишення за собою результатів такого поліпшення за умови можливості їх відокремлення або право на відшкодування сум, на які збільшилась вартість поліпшеного майна, за неможливості їх відокремлення.
Застосування зазначених норм матеріального права суттєво різниться залежно від визначення підстав та сум, які підлягають відшкодуванню. Зокрема, за положеннями ч.3, підлягають відшкодуванню фактичні витрати, здійснені добросовісним або недобросовісним набувачем, які необхідно було зробити задля збереження майна або на його утримання з часу, коли власнику належало право на повернення майна.
На відміну від норми ч.3 ст.390 ЦК, за положеннями ч.4 цієї статті, добросовісному набувачу або володільцю належить право отримати відокремлювані поліпшення майна або право на відшкодування невідокремлюваних поліпшень пропорційно збільшенню вартості майна внаслідок цих поліпшень.
Оскільки позивачка та відповідачка дійшли згоди щодо укладення договору купівлі-продажу майна на певних умовах, у тому числі домовилися про оплату та проживання позивачки в будинку, суд дійшов правильного висновку, що позивачка є добросовісним володільцем.
Однак, визначаючи суму відшкодування, яка підлягає стягненню з відповідачки на користь позивачки, апеляційний суд на підставі чч.3 та 4 ст.390 ЦК виходив з вартості будівельних робіт, які здійснено позивачкою на поліпшення отриманого нею майна без установлення можливості відокремлення поліпшень, або суми, на яку збільшилась вартість будинку (ч.4 цієї статті), або часу, з якого майно підлягало поверненню, та вартості необхідних витрат на його утримання та збереження, які змушена була здійснити позивачка, починаючи з цього часу (ч.3 цієї статті).
Проте всупереч положенням ч.4 ст.390 ЦК про право добросовісного володільця на відшкодування здійснених ним витрат у сумі, на яку збільшилась вартість майна, суд не дослідив питання, чи забезпечили проведені в будинку ремонтні роботи приріст ринкової вартості будинку. Отже, стягнувши з відповідачки всю суму коштів на проведення ремонтних робіт, суд неправильно застосував вказану норму права.
При цьому до спірних правовідносин суд одночасно застосував обидві зазначені норми, які за своєю суттю не є тотожними та регулюють різні права й обов’язки учасників правовідносин, різні підстави та розміри відшкодування здійснених витрат.
Отже, обставини, які стали підставою для перегляду справи через неоднакове застосування судами норм ст.390 ЦК, підтвердилися, у зв’язку із чим відповідно до ст.3604 ЦПК попередні судові рішення підлягають скасуванню в частині задоволення позовних вимог про стягнення витрат на проведення ремонтних робіт з переданням справи в цій частині на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.
Керуючись п.1 ч.1 ст.355, ч.1 ст.3602, п.1 ч.1 ст.3603, ч.1 ст.3604 ЦПК, Судова палата у цивільних справах ВС
ПОСТАНОВИЛА:
Заяву Особи 8 задовольнити частково.
Ухвалу ВСС від 18.01.2016, рішення Апеляційного суду Чернігівської області від 10.12.2015 та рішення Прилуцького міськрайонного суду Чернігівської області від 26.05.2015 в частині задоволення позовних вимог про стягнення витрат на проведення ремонтних робіт скасувати.
Справу в цій частині направити на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.
Постанова є остаточною й може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій п.3 ч.1 ст.355 ЦПК.
