Надання на майбутнє дозволу на постійні виїзди за межі України дитини без згоди батька фактично позбавляє його можливості спілкуватися з останньою. Такий висновок зробив ВСУ в постанові №235/139/16-ц.
Верховний Суд України
Іменем України
Постанова
12 квітня 2017 року м.Київ №235/139/16-ц
Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України в складі:
головуючого — Гуменюка В.І.,
суддів: Лященко Н.П., Романюка Я.М., Охрімчук Л.І., Сімоненко В.М.,
розглянувши у відкритому судовому засіданні справу за позовом Особи 6 до Особи 7, третя особа — орган опіки та піклування виконкому Артемівської міської ради Донецької області, про визначення місця проживання дитини, надання дозволу на її виїзд за межі України на постійне місце проживання, за заявою Особи 7 про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду з розгляду цивільних і кримінальних справ від 2.11.2016 та рішення Апеляційного суду Донецької області від 7.06.2016,
ВСТАНОВИЛА:
У січні 2016 року Особа 8 звернулась до суду із зазначеним позовом, посилаючись на те, що в період перебування в шлюбі з Особою 7, Інформація 1 у них народився син Особа 9. Після розірвання шлюбу син залишився проживати з нею за взаємною згодою сторін. У 2013 році позивачка зареєструвала шлюб з громадянином Французької Республіки та отримала право на проживання в цій державі, у зв’язку із чим виникла необхідність вивезти малолітню дитину за межі України на постійне місце проживання.
Посилаючись на те, що батько дитини Особа 7 заперечує проти вивезення дитини за межі України на постійне місце проживання, Особа 8 просила визначити місце проживання сина Особи 9, Інформація 1, з матір’ю та надати дозвіл на його виїзд за межі України на постійне місце проживання у супроводі матері й без згоди та супроводу батька.
Красноармійський міськрайонний суд Донецької області рішенням від 18.03.2016 відмовив у задоволенні позову Особи 6.
Апеляційний суд Донецької області 7.06.2016 скасував рішення Красноармійського міськрайонного суду Донецької області від 18.03.2016 та ухвалив нове рішення, яким позовні вимоги Особи 6 задовольнив частково, визначив місце проживання малолітнього Особи 9, Інформація 1, з матір’ю Особою 11 та надав дозвіл на виїзд за межі України до Французької Республіки малолітнього Особи 9, Інформація 1, у супроводі матері Особи 6, без згоди та супроводу батька Особи 7 на час проживання Особи 6 у вказаній країні.
ВСС від 2.11.2016 касаційну скаргу Особи 7 відхилив, рішення Апеляційного суду Донецької області від 7.06.2016 залишив без змін.
У січні 2017 року до ВСУ звернувся Особа 7 із заявою про перегляд ухвали ВСС від 2.11.2016 та рішення Апеляційного суду Донецької області від 7.06.2016, посилаючись на неоднакове застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, а саме: стст.7, 141, 151 Сімейного кодексу, положень закону «Про охорону дитинства», ч.2 ст.4 закону «Про порядок виїзду з України і в’їзду в Україну громадян України», п.4 Правил перетинання державного кордону громадянами України, затверджених постановою Кабінету Міністрів від 27.01.95 №57, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах.
У зв’язку із цим заявник просить скасувати ухвалу ВСС від 2.11.2016 та рішення Апеляційного суду Донецької області від 7.06.2016, а рішення Красноармійського міськрайонного суду Донецької області від 18.03.2016 залишити без змін.
Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши наведені в заяві доводи, Судова палата у цивільних справах ВСУ дійшла висновку про те, що заява підлягає задоволенню частково з огляду на таке.
Відповідно до ст.353 Цивільного процесуального кодексу ВСУ переглядає судові рішення у цивільних справах виключно з підстав і в порядку, встановлених цим кодексом.
Згідно з п.1 ч.1 ст.355 ЦПК підставою для подання заяви про перегляд судових рішень у цивільних справах є неоднакове застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах.
За змістом ст.3604 ЦПК, ВСУ задовольняє заяву за наявності однієї з підстав, передбачених ч.1 ст.355 цього кодексу.
Суди установили, що 14.02.2009 Особа 7 і Особа 12 уклали шлюб.
Інформація 1, у подружжя народився син Особа 9.
Артемівській міськрайонний суд Донецької області рішенням від 16.05.2012 розірвав шлюб, укладений 14.02.2009 між Особою 7 і Особою 12.
На підставі рішення Артемівського міськрайонного суду Донецької області від 31.05.2013 з Особи 7 стягнуто аліменти на утримання неповнолітнього сина Особи 9, Інформація 1, в розмірі 10% з усіх видів заробітку щомісячно до досягнення дитиною повноліття.
31.10.2013 Особа 8 зареєструвала шлюб з громадянином Французької Республіки Особою 13.
Органом опіки та піклування Артемівської міської ради надано висновок від 25.02.2016 про доцільність визначення місця проживання малолітньої дитини Особи 9, Інформація 1, з матір’ю Особою 11.
Особа 8 має посвідку на тимчасове проживання на території Французької Республіки, яка дає їй дозвіл на роботу.
Відхиляючи касаційну скаргу Особи 7, суд касаційної інстанції погодився з висновком суду апеляційної інстанції, який, установивши, що відповідач не заперечує проти проживання сина зі своєю матір’ю, проте згоди на виїзд дитини на постійне місце проживання за межі України не дає, оскільки в такому випадку він буде позбавлений можливості спілкуватися з дитиною і брати участь у її вихованні, дійшов висновку про визначення місця проживання дитини з матір’ю та надання дозволу на вивіз до Французької Республіки без згоди і супроводу батька, що відповідає інтересам дитини.
Заявник зазначає, що суд касаційної інстанції під час розгляду справ з подібними предметами спору, підставами позову, змістом позовних вимог та встановленими судом фактичними обставинами й однаковим матеріально-правовим регулюванням спірних правовідносин дійшов неоднакових правових висновків, покладених в основу судових рішень у цих справах.
На обґрунтування підстав для перегляду ВСУ судового рішення Особа 7 надав ухвали ВСС від 15.07, 21.10.2015, 10.02, 19.10.2016 та дві ухвали цього ж суду від 6.04.2016.
У наданих для порівняння ухвалах ВСС зазначив, що закон «Про порядок виїзду з України і в’їзду в Україну громадян України» регулює конкретний (одноразовий) виїзд дитини за кордон з визначенням його початку й закінчення, а не встановлює постійного місця проживання дитини за межами України. Надання дозволу на виїзд за межі України малолітньої дитини з її матір’ю на постійне місце проживання до іншої країни без згоди та супроводу батька суперечить положенням цього закону та стст.141, 153, 157 СК. Крім того, суд погодився з висновками судів попередніх інстанцій, що вимоги позивачок про надання дозволу на виїзд за межі України малолітніх дітей на постійне місце проживання без згоди та супроводу батьків мають не тимчасовий, а постійний характер. Внаслідок виїзду дітей за межі України на постійне місце проживання батьки таких дітей будуть позбавлені можливості брати участь у їх вихованні та особистому спілкуванні з ними, що порушує рівність прав та обов’язків батьків у вихованні дітей.
Отже, існує неоднакове застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах.
Вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні судом касаційної інстанції норм матеріального права, Судова палата у цивільних справах ВСУ виходить з такого.
Відповідно до ч.3 ст.51 Конституції сім’я, дитинство, материнство і батьківство охороняються державою.
Згідно із ч.7 ст.7 СК дитина має бути забезпечена можливістю здійснення її прав, установлених Конституцією, Конвенцією про права дитини, іншими міжнародними договорами України, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою.
Пунктами 1, 2 ст.3 Конвенції про права дитини від 20.11.89, яка набрала чинності для України 27.09.91, передбачено, що в усіх діях щодо дітей незалежно від того, здійснюються вони державними чи приватними установами, які займаються питаннями соціального забезпечення, судами, адміністративними чи законодавчими органами, першочергова увага приділяється якнайкращому забезпеченню інтересів дитини. Дитині забезпечується такий захист і піклування, які необхідні для її благополуччя, беручи до уваги права й обов’язки її батьків, опікунів чи інших осіб, які відповідають за неї за законом.
Відповідно до ст.141 СК мати і батько мають рівні права та обов’язки щодо дитини.
Мати, батько та дитина мають право на безперешкодне спілкування між собою, крім випадків, коли таке право обмежене законом (ст.153 СК).
Згідно зі ст.157 СК питання про виховання дитини вирішується батьками спільно. Той із батьків, хто проживає окремо від дитини, зобов’язаний брати участь у її вихованні й має право на особисте спілкування з нею. Той із батьків, з ким проживає дитина, не має права перешкоджати тому з батьків, хто проживає окремо, спілкуватися з дитиною та брати участь у її вихованні, якщо таке спілкування не перешкоджає нормальному розвиткові дитини. Батьки мають право укласти договір щодо здійснення батьківських прав та виконання обов’язків тим з них, хто проживає окремо від дитини. Договір укладається у письмовій формі та підлягає нотаріальному посвідченню.
Статтею 161 СК передбачено: якщо мати та батько, які проживають окремо, не дійшли згоди щодо того, з ким із них буде проживати малолітня дитина, спір між ними може вирішуватися органом опіки та піклування або судом. Під час вирішення спору щодо місця проживання малолітньої дитини беруться до уваги ставлення батьків до виконання своїх батьківських обов’язків, особиста прихильність дитини до кожного з них, вік дитини, стан її здоров’я та інші обставини, що мають істотне значення. Орган опіки та піклування або суд не можуть передати дитину для проживання з тим із батьків, хто не має самостійного доходу, зловживає спиртними напоями або наркотичними засобами, своєю аморальною поведінкою може зашкодити розвиткові дитини.
Дитина, яка не досягла 14 років, повинна проживати у встановленому місці проживання, яке не може бути змінене самочинно як волею сторонніх осіб, так і волею якогось одного з її батьків.
Місце проживання малолітньої дитини з одним із батьків визначається або за місцем проживання матері чи батька, або за конкретною адресою.
Визначення місця проживання малолітньої дитини за конкретною адресою унеможливлює маніпуляції з боку того з батьків, з ким буде проживати дитина.
Відповідно до ч.3 ст.313 Цивільного кодексу фізична особа, яка не досягла 16 років, має право на виїзд за межі України лише за згодою батьків (усиновлювачів), піклувальників та в їхньому супроводі або в супроводі осіб, які уповноважені ними.
Згідно із ч.2 ст.4 закону «Про порядок виїзду з України і в’їзду в Україну громадян України» за відсутності згоди одного з батьків виїзд неповнолітнього громадянина України за кордон може бути дозволено на підставі рішення суду.
Пунктом 3 правил передбачено виїзд з України громадян, які не досягли 16-річного віку, за згодою обох батьків (усиновлювачів) та в їх супроводі або в супроводі осіб, уповноважених ними, які на момент виїзду з України досягли 18-річного віку.
Виїзд з України громадян, які не досягли 16-річного віку, в супроводі одного з батьків або інших осіб, уповноважених одним з батьків за нотаріально посвідченою згодою, здійснюється за нотаріально посвідченою згодою другого з батьків із зазначенням у ній держави прямування та відповідного часового проміжку перебування у цій державі, якщо другий з батьків відсутній у пункті пропуску (пп.1 п.4 правил).
Тимчасовий виїзд малолітньої дитини за межі України повинен відбуватись лише за погодженням з іншим з батьків, оскільки такий переїзд спричиняє зміну режиму спілкування дитини з іншим з батьків, порядок участі у вихованні дитини, зміну звичайного соціального, культурного, мовного середовища дитини, що впливає на її подальше життя, розвиток і виховання.
Виходячи з положень зазначених норм матеріального права, дозвіл на виїзд малолітньої дитини за межі України в супроводі одного з батьків за відсутності згоди другого з батьків (на підставі рішення суду) може бути наданий на конкретний одноразовий виїзд з визначенням його початку й закінчення.
Надання такого дозволу на постійне проживання малолітньої дитини без згоди та супроводу батька суперечить чинному законодавству, що визначає рівність прав та обов’язків батьків у вихованні дитини, що може призвести до фактичного позбавлення батька дитини передбаченої законодавством можливості брати участь у її вихованні та можливості спілкування з нею.
У справі, яка переглядається, суд установив, що Особа 8 має посвідку на тимчасове проживання у Французькій Республіці строком до 1.06.2016.
Згідно з довідкою, виданою 27.05.2016 префектом департаменту Вандея відділу з питань громадянства та іноземних громадян префектури Управління регламентації та громадських свобод Французької Республіки, 27.05.2016 Особа 8 подала запит на відновлення посвідки на тимчасове проживання у Французькій Республіці, нова посвідка на тимчасове проживання буде видана на один рік з відміткою «Приватне та сімейне життя».
При цьому згідно з довідкою приватного підприємства «Житловик» м.Артемівська Донецької області від 28.12.2015 Особа 8 та малолітній Особа 9, Інформація 1, зареєстровані в Україні за Адресою 1.
Установлюючи місце проживання малолітнього Особи 9, Інформація 1, з матір’ю та надаючи дозвіл на його виїзд за межі України до Французької Республіки в супроводі матері та без згоди і супроводу батька, суд апеляційної інстанції, з висновком якого погодився і суд касаційної інстанції, залишив поза увагою зазначені обставини, порушивши положення стст.141, 157 СК, визначив місце проживання малолітньої дитини за місцем проживання матері без зазначення певної адреси проживання, що може призвести до маніпуляцій щодо проживання малолітньої дитини, зокрема проживання Особи 6 за межами України разом з малолітньою дитиною, унаслідок чого батько дитини Особа 7 буде позбавлений можливості брати участь у вихованні сина.
Суди також не врахували визначеної ст.4 закону «Про порядок виїзду з України та в’їзду в Україну громадян України» можливості ухвалення судом рішення на разовий виїзд дитини без згоди батька, не позбавленого батьківських прав, натомість надання за рішенням суду дозволу на майбутнє на постійні виїзди дитини за межі України без згоди батька суперечить чинному законодавству, яке визначає рівність прав та обов’язків обох батьків у вихованні дитини, унаслідок чого батько фактично позбавляється можливості брати участь у вихованні дитини та спілкуватися з нею.
Крім того, суд першої інстанції, відмовляючи у задоволенні позову Особи 6, у своєму рішенні не навів обґрунтування щодо відмови в задоволенні позову про визначення місця проживання дитини з матір’ю.
Таким чином, для правильного застосування до спірних правовідносин норм матеріального права необхідно з’ясувати обставини, без установлення яких ухвалити законне й обґрунтоване рішення неможливо.
Оскільки суди попередніх інстанцій не встановили зазначених обставин, а ВСУ відповідно до положень стст.355, 3602 ЦПК не може встановлювати обставини, збирати і перевіряти докази та надавати їм оцінку, то це перешкоджає ВСУ ухвалити нове рішення у справі.
З огляду на викладене ухвала ВСС від 2.11.2016, рішення Апеляційного суду Донецької області від 7.06.2016 та рішення Красноармійського міськрайонного суду Донецької області від 18.03.2016 підлягають скасуванню з передачею справи на новий розгляд до суду першої інстанції.
Керуючись стст.355, 3603, 3604 ЦПК, Судова палата у цивільних справах ВСУ
ПОСТАНОВИЛА:
Заяву Особи 7 задовольнити частково.
Ухвалу ВСС від 2.11.2016, рішення Апеляційного суду Донецької області від 7.06.2016 та рішення Красноармійського міськрайонного суду Донецької області від 18.03.2016 скасувати, справу передати на новий розгляд до суду першої інстанції.
Постанова є остаточною й може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій п.3 ч.1 ст.355 ЦПК.
