Поручитель не є користувачем послуг банку щодо кредитування, а навпаки, є особою, яка забезпечує відповідальність боржника. Такий висновок зробив ВСУ в постанові №640/16772/15-ц.
Верховний Суд України
Іменем України
Постанова
27 квітня 2017 року м.Київ №640/16772/15-ц
Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України у складі:
головуючого — Сімоненко В.М.,
суддів: Гуменюка В.І., Лященко Н.П., Охрімчук Л.І., Романюка Я.М.,
розглянувши в судовому засіданні справу за заявою Особи 6 про скасування рішення Постійно діючого третейського суду при асоціації «Слобожанська перспектива» від 25.05.2015 у справі за позовом Публічного акціонерного товариства «Мегабанк» до Особи 7, Особи 6 про стягнення заборгованості за кредитним договором та звернення стягнення на предмет застави за договором застави рухомого майна, за заявою ПАТ «Мегабанк» про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду з розгляду цивільних і кримінальних справ від 11.01.2016,
ВСТАНОВИЛА:
У вересні 2015 року Особа 6 звернулася до суду із заявою про скасування рішення третейського суду в зазначеній справі, посилаючись на те, що воно прийняте з порушенням норм чинного законодавства України, оскільки справа про стягнення заборгованості за кредитним договором розглядалася без її участі, про існування спору вона не була повідомлена, жодних вимог банку не отримувала.
Ухвалою Київського районного суду м.Харкова від 27.10.2015 Особі 6 у задоволенні заяви відмовлено.
Ухвалою Апеляційного суду Харківської області від 7.12.2015, залишеною без змін ухвалою ВСС від 11.01.2016, скасовано ухвалу Київського районного суду м.Харкова від 27.10.2015, якою заяву Особи 6 задоволено, а рішення Постійно діючого третейського суду від 25.05.2015 у справі за позовом ПАТ «Мегабанк» до Особи 7, Особи 6 про стягнення заборгованості за кредитним договором та звернення стягнення на предмет застави за договором застави рухомого майна скасовано.
У поданій до ВСУ заяві про перегляд рішень ПАТ «Мегабанк» порушує питання про скасування постановлених судами апеляційної та касаційної інстанцій ухвал і залишення без змін ухвали суду першої інстанції з підстави, передбаченої п.1 ч.1 ст.355 Цивільного процесуального кодексу; — неоднакове застосування судом касаційної інстанції стст.1, 2, 6 закону «Про третейські суди», ст.1 закону «Про захист прав споживачів», що спричинило ухвалення різних за змістом рішень у подібних правовідносинах одних і тих самих норм матеріального права.
На обґрунтування зазначеної підстави подання заяви про перегляд судових рішень заявник посилається на ухвалу ВСС від 11.11.2015 та на ухвалу ВСУ від 19.01.2016.
Заслухавши доповідь судді, пояснення представників сторін, перевіривши наведені в заяві доводи, Судова палата у цивільних справах ВСУ вважає, що заява про перегляд оскаржуваного рішення підлягає задоволенню з огляду на таке.
Відповідно до ст.353 ЦПК ВСУ переглядає судові рішення в цивільних справах виключно з підстав і в порядку, встановлених цим кодексом.
Згідно з ст.355 ЦПК заява про перегляд рішень у цивільних справах може бути подана з підстави неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом рішень у подібних правовідносинах.
У справі, яка переглядається, суди встановили, що рішенням Постійно діючого третейського суду у справі за позовом ПАТ «Мегабанк» до Особи 7, Особи 6 про стягнення заборгованості за кредитним договором та звернення стягнення на предмет застави за договором застави рухомого майна від 25.05.2015 вимоги банку задоволені в повному обсязі.
Постановляючи ухвалу про відмову в задоволенні заяви Особи 6 про скасування рішення третейського суду, суд першої інстанції виходив з того, що третейський суд діяв у межах своєї компетенції.
Апеляційний суду Харківської області ухвалою від 7.12.2015, залишеною без змін ухвалою ВСС від 11.01.2016, скасував ухвалу Київського районного суду м.Харкова від 27.10.2015 з тих підстав, що в силу положень п.14 ч.1 ст.6 закону «Про третейські суди» справа не підвідомча третейським судам, оскільки Особа 6 є користувачем банківських послуг.
Разом з тим в іншій справі, яка виникла з подібних правовідносин та за аналогічних обставин, ВСС 11.11.2015 скасував рішення судів попередніх інстанції про задоволення позовних вимог з огляду на те, що поручитель не є споживачем, з позовом про стягнення заборгованості за кредитним договором звернувся банк, отже, вказаний спір не може вважатися спором про захист прав споживачів і справа підлягає розгляду в третейських судах.
Отже, існує неоднакове застосування судом касаційної інстанції стст.1, 2, 6 закону «Про третейські суди», ст.1 закону «Про захист прав споживачів».
Вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні судом касаційної інстанції зазначених норм матеріального права, Судова палата у цивільних справах ВСУ виходить із такого.
Під час розгляду справи суди встановили, що 1.08.2008 між відкритим акціонерним товариством «Мегабанк», правонаступником якого є ПАТ «Мегабанк», та Особою 6 було укладено договір поруки, за умовами якого остання поручається перед банком за виконання Особою 7 у повному обсязі всіх його зобов’язань, що виникли з кредитного договору від 1.08.2008.
Пунктом 6.1 договору поруки передбачено, що всі спори, які виникають за цим договором між сторонами, розглядаються в Постійно діючому третейському суді при асоціації «Слобожанська перспектива» згідно з його регламентом.
Відповідно до ст.17 ЦПК сторони мають право передати спір на розгляд третейському суду, крім випадків, установлених законом.
Згідно з ст.1 закону «Про третейські суди» до третейського суду за угодою сторін може бути переданий будь-який спір, що виникає із цивільних та господарських правовідносин, крім випадків, передбачених законом.
Відповідно до п.14 ч.1 ст.6 закону «Про третейські суди» (п.14 цієї статті доповнено згідно із законом №2983-VI від 3.02.2011), третейські суди в порядку, передбаченому цим законом, можуть розглядати будь-які справи, що виникають із цивільних та господарських правовідносин, за винятком, зокрема, справ у спорах щодо захисту прав споживачів, у тому числі користувачів послуг банку (кредитної спілки).
У преамбулі закону «Про захист прав споживачів» зазначено, що він регулює відносини між споживачами товарів, робіт і послуг та виробниками і продавцями товарів, виконавцями робіт і надавачами послуг різних форм власності, встановлює права споживачів, а також визначає механізм їх захисту та основи реалізації державної політики у сфері захисту прав споживачів.
Згідно з п.22 цього закону споживачем є фізична особа, яка придбаває, замовляє, використовує або має намір придбати чи замовити продукцію для особистих потреб, безпосередньо не пов’язаних із підприємницькою діяльністю або виконанням обов’язку найманого працівника.
Відповідно до рішення Конституційного Суду від 10.11.2011 №15-рп/2011 у справі за конституційним зверненням громадянина Особми 8 щодо офіційного тлумачення положень пп.22, 23 ст.1, ст.11, ч.8 ст.18, ч.3 ст.22 закону «Про захист прав споживачів» у взаємозв’язку з положеннями ч.4 ст.42 Конституції (справа про захист прав споживачів кредитних послуг) дія цього закону поширюється і на правовідносини між кредитодавцем та позичальником (споживачем за договором про надання споживчого кредиту), що виникають як під час укладення, так і виконання такого договору.
Системний аналіз зазначених норм права дає підстави вважати, що третейські суди можуть розглядати будь-які спори, за винятком, зокрема, тих, які випливають із договору споживчого кредиту та пов’язані із захистом прав користувачів банківських послуг.
Віднесення правовідносин до того чи іншого виду в теорії цивільного права відбувається за ознаками суб’єктів та змісту цих правовідносин.
Суб’єктами правовідносин споживчого кредитування є користувач послуг щодо надання кредиту та банк.
Разом з тим порука є способом забезпечення зобов’язань боржника перед кредитором і має похідну природу від правовідносин, що виникають із кредитного договору.
Поручитель, за змістом договору поруки, не є користувачем послуг банку щодо кредитування, а навпаки, є особою, яка своєю відповідальністю забезпечує відповідальність боржника в договорі споживчого кредиту, тобто споживача.
Договір поруки не є договором про придбання, замовлення, використання продукції для особистих потреб, не пов’язаних із підприємницькою діяльністю, виконанням обов’язку найманого працівника, або договором про намір учинити такі дії.
Отже, поручитель не може розглядатись у договорі поруки як користувач послуг банку, а тому в цих правовідносинах на нього не поширюється дія закону «Про захист прав споживачів».
Таким чином, у справі, яка переглядається ВСУ, суди апеляційної та касаційної інстанцій неправильно застосували вищенаведені норми матеріального права, що призвело до неправильного вирішення справи, а це відповідно до ст.3604 ЦПК є підставою для скасування рішення суду касаційної інстанції, ухваленого в цій справі.
За таких обставин відповідно до п.1 ч.1 ст.355 і чч.1 та 2 ст.3604 ЦПК ухвала ВСС від 11.01.2016 та ухвала Апеляційного суду Харківської області від 7.12.2015 підлягає скасуванню із залишенням у силі ухвали Київського районного суду м.Харкова від 27.10.2015.
Керуючись п.1 ч.1 ст.355, п.1 ч.1 ст.3603, ч.1 ст.3604 ЦПК, Судова палата у цивільних справах ВСУ
ПОСТАНОВИЛА :
Заяву ПАТ «Мегабанк» про перегляд судових рішень задовольнити.
Ухвалу ВСС від 11.01.2016, ухвалу Апеляційного суду Харківської області від 7.12.2015 скасувати, ухвалу Київського районного суду м.Харкова від 27.10.2015 залишити в силі.
Постанова ВСУ є остаточною й може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій п.3 ч.1 ст.355 ЦПК.
