Наявність різних історій хвороб потребує ретельної оцінки психічного стану засуджених, що впливає на обов’язковість участі адвоката у справі. Такий висновок зробив ВСУ в постанові №227/1084/15-к.
Іменем України
Постанова
15 червня 2017 року м.Київ №227/1084/15-к
Судова палата у кримінальних справах Верховного Суду України у складі:
головуючого — судді-доповідача ВУС С.М.,
суддів: КАНИГІНОЇ Г.В., КОВТЮК Є.І., КОРОТКЕВИЧА М.Є., ШКОЛЯРОВА В.Ф.,
розглянувши у відкритому судовому засіданні справу за заявою заступника Генерального прокурора про перегляд судових рішень, постановлених щодо Особи 5,
ВСТАНОВИЛА:
Вироком Добропільського міськрайонного суду Донецької області від 22.09.2015 Особу 5 засуджено:
за ч.1 ст.311 Кримінального кодексу — до покарання у вигляді обмеження волі на строк 2 роки;
за ч.1 ст.317 КК — до покарання у вигляді позбавлення волі на строк 3 роки.
На підставі ст.70 КК Особі 5 призначено остаточне покарання у вигляді позбавлення волі на строк 3 роки.
За вироком суду Особу 5 визнано винним у тому, що він 12.02.2015, перебуваючи в місці свого проживання за Адресою 1, вчинив незаконне придбання та зберігання прекурсорів з метою їх використання для виготовлення наркотичних засобів, а також надав указану квартиру як приміщення для незаконного виготовлення та вживання наркотичних засобів та психотропних речовин.
Ухвалою Апеляційного суду Донецької області від 2.12.2015 вирок місцевого суду залишено без зміни.
Ухвалою Вищого спеціалізованого суду з розгляду цивільних і кримінальних справ від 3.11.2016 вирок місцевого суду та ухвалу суду апеляційної інстанції щодо Особи 5 залишено без зміни.
У поданій до Верховного Суду України заяві заступник Генерального прокурора зазначає про неоднакове застосування судом касаційної інстанції норми п.3 ч.2 ст.52 Кримінального процесуального кодексу, якою встановлено обов’язкову участь захисника в кримінальному провадженні щодо осіб, які внаслідок психічних вад не здатні повною мірою реалізувати свої права.
Вважає, що в цій справі касаційний суд дійшов неправильного висновку про те, що Особа 5, який перебуває на диспансерному обліку в лікаря-нарколога з діагнозом «синдром залежності від опіоїдів, ремісія з 2001 року, синдром залежності від психостимуляторів», міг самостійно захищати свої права та інтереси й не потребував обов’язкового представництва захисником. На думку суду, наявний у Особи 5 діагноз відповідно до чинної Міжнародної статистичної класифікації хвороб та споріднених проблем охорони здоров’я десятого перегляду (МКХ-10) свідчить про психічну патологію, яка згідно з МКХ-9, що діяла раніше, мала назву «наркоманія» або «хронічний алкоголізм», а ці хвороби не належать до вад, які перешкоджають можливості особі самостійно реалізувати своє право на захист.
Такий висновок прокурор уважає хибним і таким, що суперечить положенням, закріпленим у п.1 ст.6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року та у п.3 ч.2 с.52 КПК.
На обґрунтування підстави, передбаченої п.2 ст.445 КПК, прокурор посилається на ухвали ВСС від 15.03.2016 та 5.07.2016, в яких убачає інакше застосування вказаної норми процесуального закону.
Як видно з копії ухвали суду касаційної інстанції від 15.03.2016, Особа 5, засуджений вироком місцевого суду за ч.2 ст.309 КК, перебував на стаціонарному лікуванні в психоневрологічній лікарні у 2005 році з діагнозом «розлади психіки та поведінки внаслідок вживання алкоголю та канабісу зі шкідливими наслідками; суїцидальна спроба»; протягом 2007—2013 років перебував на диспансерному наркологічному обліку з діагнозом «розлади психіки та поведінки внаслідок вживання алкоголю», а також згідно з висновком амбулаторної судово-наркологічної експертизи виявляє ознаки хронічного алкоголізму 4-го ступеня та ознаки наркоманії, потребує лікування і лікування йому не протипоказане.
Касаційний суд, застосовуючи норму п.3 ч.2 ст.52 КПК, скасував судові рішення, зазначивши, що суд першої інстанції, незважаючи на наявність достатніх підстав для призначення судової психолого-психіатричної експертизи з метою з’ясування психічного здоров’я обвинуваченого та ступеня небезпечності останнього для себе або оточуючих, цього не зробив, чим порушив основні засади судочинства, зокрема право на захист.
В іншій ухвалі суду касаційної інстанції, наданій для порівняння, зроблено аналогічні висновки в кримінальному провадженні щодо Особи 6, який з 2005 року перебуває на обліку в нарколога із діагнозом «психічні та поведінкові розлади внаслідок вживання алкоголю з синдромом залежності», з тією відмінністю, що в цьому випадку касаційний суд вважав за потрібне призначити обвинуваченому судово-психіатричну експертизу.
Наведене в даних судових рішеннях застосування касаційним судом норми п.3 ч.2 ст.52 КПК прокурор вважає правильним, тому просить постановлені стосовно Особи 5 судові рішення скасувати та направити справу на новий розгляд до суду першої інстанції.
Судова палата у кримінальних справах ВСУ заслухала суддю-доповідача, думку прокурора, який підтримав заяву, захисника та засудженого, які також просили задовольнити заяву, дослідила матеріали справи та обговорила доводи, викладені в заяві, й дійшла висновку про таке.
Справу про перегляд судових рішень щодо Особи 5 допущено до провадження Суду за заявою суб’єкта її подання — заступника Генпрокурора.
Як підставу для перегляду судових рішень прокурор у заяві називає норму п.2 ст.445 КПК — неоднакове застосування судом касаційної інстанції однієї й тієї самої норми права, передбаченої цим кодексом, що зумовило ухвалення різних за змістом судових рішень.
Виходячи з власної практики, ВСУ зазначає, що хоча на стадії відкриття провадження заява прокурора була визнана прийнятною, проте вона містить досить специфічні питання права і факту, щоб їх можна було вирішити на етапі перевірки (стадії допуску справи) відповідності заяви вимогам ст.450 КПК в контексті застосування п.2 ст.445 КПК. Тому Суд вважає, що це питання потребує додаткового перегляду в межах його повноважень, визначених законом.
ВСУ наголошує, що положення п.2 ст.445 КПК передбачають порівняння судових рішень на предмет однаковості/неоднаковості застосування судом касаційної інстанції норм процесуального права. У цьому аспекті у рішеннях Суду висловлена правова позиція, відповідно до якої факт неоднакового застосування норми права касаційним судом повинен мати певний зовнішній вияв, знаходити відображення у відповідному процесуальному документі (рішенні). Про неоднакове застосування норми права свідчить неоднакове її розуміння судом виключно в процесі правозастосування, що зумовлює ухвалення рішень, які мають різний зміст. Неоднаковість у застосуванні норми права нерозривно пов’язана з предметом правозастосування — одна й та сама норма (її положення, припис) одного й того самого закону. Для уможливлення процедури порівняння судових рішень, оцінювання Судом відповідної норми права на предмет неоднаковості її застосування така норма має бути реально застосована судом касаційної інстанції під час розгляду справи за касаційною процедурою.
З матеріалів справи видно, що Особі 5 установлено медичний діагноз «синдром залежності від опіоїдів, ремісія з 2001 року, синдром залежності від психостимуляторів», і цей діагноз суд касаційної інстанції не визнав психічною вадою, яка перешкоджала б засудженому самостійно повною мірою реалізувати свої права в кримінальному провадженні.
Натомість в ухвалах касаційного суду від 15.03 та 5.07.2016 йдеться про осіб, які мають зовсім інші діагнози та віднесені до різних розділів МКХ-10. Так, у справі щодо Особи 5 судами встановлено, що він має розлади психіки та поведінки внаслідок вживання алкоголю та канабісу зі шкідливими наслідками, здійснив суїцидальну спробу, а Особа 6 перебуває на обліку в нарколога з діагнозом «психічні та поведінкові розлади внаслідок вживання алкоголю із синдромом залежності».
На думку Суду, наявність різних діагнозів та історій хвороб і їх перебігу в зазначених осіб та в засудженого Особи 5 потребувала в кожній із цих справ здійснення касаційним судом окремої ретельної оцінки психічного стану засуджених, а тому його висновки, викладені в ухвалах у цих справах, із приводу застосування норми п.3 ч.2 ст.52 КПК не можуть свідчити про неоднаковість застосування цієї норми процесуального закону.
Отже, ВСУ вважає, що обставини, викладені в заяві прокурора, не підтвердились, тому в задоволенні заяви слід відмовити.
У зв’язку з тим що в даному випадку відмова в задоволенні заяви пов’язана з відсутністю різних за змістом рішень суду касаційної інстанції, Суд процесуально позбавлений можливості викласти висновок стосовно правильного застосування положень п. 3 ч.2 ст.52 КПК.
Керуючись стст.454, 456 КПК, Судова палата у кримінальних справах ВСУ
ПОСТАНОВИЛА:
Відмовити в задоволенні заяви заступника Генерального прокурора про перегляд вироку Добропільського міськрайонного суду Донецької області від 22.09.2015, ухвали Апеляційного суду Донецької області від 2.12.2015 та ухвали ВСС від 3.11.2016 щодо Особи 5.
Постанова є остаточною й може бути оскаржена тільки з підстави, передбаченої п.4 ст.445 КПК.
