Майже рік тому голова НААУ Лідія Ізовітова на спільному засіданні Ради суддів України, Ради прокурорів України, НААУ, Уповноваженого у справах Європейського суду з прав людини зазначила, що медійний та політичний компоненти почали домінувати над нормами права в резонансних справах. Мова йшла про політиків і державних діячів, які надають публічні оцінки рішенням судів та кримінальним провадженням. На думку пані Ізовітової, це суперечить національному законодавству (зокрема, презумпції невинуватості) та практиці ЄСПЛ. Також вона наголосила на тому, що від публічних коментарів такого характеру потрібно утримуватися. Важко не погодитися, адже це слушне зауваження. Однак хочеться його адресувати ще й адвокатам, які інколи дозволяють собі аналогічні заяви щодо судів, суддів та представників правоохоронних органів.
Якось за чашкою кави один поважний адвокат мені розповів, що його колегам (особливо тим, хто працює з токсичними клієнтами), коментуючи журналістам перебіг провадження, суто з етичних міркувань, замість тисячі слів про непрофесійність опонентів, бажано було б спокійно сказати, що суд не знайшов достатніх доказів вини підзахисного. При цьому варто зазначити, що у 2008 р. ЄСПЛ у справі «Чеферін проти Словенії» ухвалив рішення, яким визнав, що адвокат має право на критику експертів і прокурора під час судового засідання.
За інформацією Центра демократії та верховенства права, де аналізували зазначену справу, адвокат називав висновки експертів «вигаданими конструкціями», «професійно слабкими», «позбавленими сенсу», стверджував, що психолог застосував «застарілі методи з кам’яного віку психології», а також звинуватив прокурора у приховуванні доказів, а весь судовий процес назвав фарсом. «Суд визнав такі заяви образливими оціночними судженнями та оштрафував Чеферіна за неповагу до суду. Окрім того, заявник був покараний за критику прокурора. Водночас адвокат стверджував, що його критика спрямована на непрофесіоналізм і некомпетентність роботи експертів та не ображає суд, а метою таких висловлювань був лише якнайкращий захист для свого клієнта, який міг бути ув’язнений на 30 років. Однак національні суди відхили апеляцію Чеферіна», — йдеться в матеріалі.
Натомість ЄСПЛ ухвалив рішення на користь адвоката. «Як відзначили судді, заяви були зроблені в контексті юридичного процесу та звучали лише в судовій залі (на противагу, наприклад, публічній критиці в медіа). До того ж підрив довіри до вже наявних експертів був єдиним шляхом отримання нових висновків щодо підсудного. Оскільки межі прийнятої критики державних службовців можуть бути ширшими, це передбачає критику як прокурора, так і експертів, які є службовими особами», — зазначено в аналізі.
Тож чи багато адвокатів замислюються над тим, що з огляду на їхні публічні виступи, суспільство оцінює не стільки адвоката, скільки надає оцінку всій адвокатській спільноті? Тут мова йде не про те, кого ти захищаєш, а про те, як поводишся публічно. Де межа, за якою закінчується твоя професійна діяльність і починається те, про що говорила голова НААУ — домінування медійного та політичного над нормами права?
Загалом, питання про те, навіщо адвокату медійність/публічність є багатогранним. Однак спробуємо знайти відповідь.
Медійність як інструмент
На думку партнера Sayenko Kharenko, адвоката Євгенія Солодка, медійність допомагає адвокату у здійсненні професійних обов’язків, оскільки таким чином адвокат може врівноважити певні моменти в публічній площині. «Медійність дозволяє донести до суспільства альтернативну позицію. Ні для кого не секрет, що останнім часом вироки та рішення приймалися саме в медіа-просторі. Лунали заклики, виступали різноманітні «експерти» з незрозумілих питань, активісти «всього і вся», але не вистачало лише голосу розуму і права. Виважений правовий аналіз, який надає медійна особа, має певну вагу», — переконаний юрист.
Партнер АО «Barristers», адвокат Олексій Шевчук запевняє, що в цьому питанні багато залежить саме від адвоката та від сфери його діяльності: «Зазвичай медійність та інформаційне поле варто використовувати як один з інструментів для досягнення бажаного результату. Адвокат може самостійно або залучаючи певних фахівців готувати виважену правову позицію і викладати її в публічний простір. Медійність робить адвоката впізнаваним, він стає «лідером думок». Водночас адвокат за допомогою своєї медійності може привернути увагу до тієї чи іншої проблеми та зрушити з мертвої точки».
Однак постає трохи інше питання: «За яких обставин адвокат виходить у публічний простір?». Олексій Шевчук бачить відповідь на це питання в історичному аспекті. Він вважає, що це не лише потрібно адвокату, але й справедливо з позиції принципу рівноправності сторін. «Взагалі певний період часу адвокати боялися виходу в публічний простір. Лише кілька років тому, коли було чимало резонансних справ (у 2014‑2015 рр.), адвокати почали виходити в медійний простір та озвучувати правові позиції. Якщо сьогодні правоохоронні органи мають свої прес-служби, людей, які щось доносять суспільству, то чому адвокат не може виходити в публічний простір? Він зобов’язаний це робити та озвучувати позицію, з якою він буде протистояти державному апарату», — справедливо зазначає адвокат.
Пан Солодко переконує, що існує кілька таких варіантів. Перший — це захист інтересів клієнта. Другий — захист колег. «Коли адвокат вважає, що це потрібно для захисту інтересів клієнта, він виходить у публічну площину (це в конкретному випадку), а також для захисту інтересів професійної спільноти. Наприклад, коли йдеться про законопроєкти, які порушують права адвокатів та ставлять під загрозу всю адвокатську спільноту, адвокати з певною медійною впізнаваністю просто не мають права мовчати. Також це корисно у процесі обговорення питань, що мають значення для суспільства, адже люди прислуховуються до їхньої правової оцінки», — стверджує експерт.
За словами заступниці виконавчого директора ГО «Адвокат майбутнього» Дар’ї Писаренко, бути чи не бути публічним у кожній конкретній справі — це відповідальне рішення адвоката. Також варто пам’ятати, що суспільство оцінює адвоката як представника правосуддя. «На жаль, в юридичних школах України не навчають, як працювати із ЗМІ та громадянським суспільством, а також не розповідають, як публічність адвоката може вплинути на перебіг справи. Натомість розуміння процесу комунікації в публічному просторі, комунікації з медіа в різних форматах, здатність тримати рівновагу між адвокатською таємницею та потребою публічності, вміння уникати токсичної та дискримінаційної лексики, навички розробки комунікаційних стратегій у резонансних справах — все це надважливо для адвокатів у сучасному світі» — повідомила пані Писаренко.
Адвокат Катерина Власюк має на це питання альтернативні відповіді: «Можна назвати кілька варіантів. Перший — адвокат прагне стати публічною особою. Тут без коментарів. Другий — щоб запобігти адміністративному ресурсу, який ще існує в нашій країні, коли адвокат розуміє, що офіційні ресурси вичерпані. Третій — це кейси pro bono, які стосуються вразливих верств населення (наприклад, ветерани АТО чи переселенці). Також це може бути адвокаційна компанія. В минулому році я долучилася до змін у сфері сімейного права, які стосувалися посилення відповідальності за несплату аліментів та ухвалення закону про домашнє насильство». Окрім того, вона зазначила, що адвокати повинні проводити «юридичний лікбез» для громадян, щоб фахово пояснювати зміни законодавства та нові можливості для суспільства. Адже інколи зміни в законодавстві «обростають» міфами та перебільшеннями. Саме тоді фахова стаття адвоката може допомогти розібратися в певних питаннях.
Отже, по‑перше, публічність — це частина стратегії, яка певною мірою може змінити думку суспільства на користь клієнта адвоката (наприклад, переконати, що чорне є білим та навпаки). По‑друге, вона має соціальний характер, коли правники публічно консультують певних громадян з правових питань. По‑третє, забезпечує захист інтересів правової спільноти. По‑четверте, спрямована на допомогу суспільству з розумінням більш глобальних речей (актуальний приклад — дискусії щодо того, чи потрібно скасовувати так звану адвокатську монополію).
Синдром медійної популярності
Існує усталений принцип, що адвокат не має ототожнюватися з клієнтом. Однак чи не відбувається це у випадку публічності процесу, лише з тією різницею, що таким чином (своєю репутацією) адвокат може «відбілювати» токсичного клієнта?
Євгеній Солодко не погоджується із зазначеним твердженням: «Все залежить від того, як це подати в публічній площині. Увагу медіа привертають гучні події, але я не пам’ятаю процесу чи події, які б висвітлювалися постійно, об’єктивно і фахово. Звертають увагу на окремі висловлювання, події навколо, вихоплюються фрази з контексту. Тому поява медійно відомого адвоката в певній ситуації для когось «має непросте значення», хоча адвокат лише виконує свій конституційний обов’язок — забезпечує право на адвокатську допомогу».
«Якщо адвокат розуміє, якого клієнта він захищає, а також чого він хоче досягти в цьому процесі, то медійність і публічність будуть йти окремо від лінії захисту. Адвокат виходить у публічну площину лише тоді, коли йому потрібно донести якусь правову позицію і сформувати якусь думку в суспільстві. Відбілювання — це вже зовсім інша історія. Тут створюється певна версія, яка має репутаційно «відбілити» клієнта. Я завжди кажу клієнтам, що можу висловлюватися щодо правової оцінки їхньої поведінки в межах справи, але я не буду розповідати, що це прекрасні бізнесмени з бездоганною репутацією, оскільки це не моя компетенція. Звичайно, можна найняти спеціалістів, які будуватимуть стратегію захисту репутації та її «відбілювання», але це не має нічого спільного з правовим захистом, — переконує Олексій Шевчук і додає, що іноді адвокати, захопившись процесом, відчувають себе клієнтами. — Це синдром медійної популярності. Деякі адвокати, які не пройшли хрещення вогнем, намагаються ототожнити себе з клієнтом, а потім дуже переживають, чому їх вважають негідниками. Проте іноді трапляються ситуації, коли суспільство починає ототожнювати юристів з їхніми клієнтами. Нас це торкнулося, тому що ми захищали велику кількість людей зі складною репутацією. Отже, це дуже тонка межа».
На початку статті я згадав тезу, яка в іншій варіації звучить так: «Сьогодні медійність та публічність підміняють собою право». Та чи насправді підміняють?
Адвокат Євгеній Солодко переконаний, що підміняють, але не адвокати, а медіа: «Абсолютно. Це дуже тривожно, адже це може порушити права людини. Безапеляційність, яку дозволяють собі медіа, є неприпустимою! Висновки не ґрунтуються на фактах, образливі припущення, відверте цькування — це недобре. Особливо, коли це стосується правових питань (зазвичай автори публікацій не володіють спеціальною термінологію, не зовсім розуміють правові дефініції, але роблять категоричні висновки)».
Олексій Шевчук також переконаний, що публічність відіграє не завжди позитивну роль, а ініціаторами цього є не стільки медіа, як певні активісти. «Я думаю, що цей тренд започаткували новостворені антикорупційні органи. Сьогодні не медійність і публічність, а вже вулиця підміняє собою право. Наразі є багато активістів, які щось кричать у публічній площині (на камеру, через стрім) та вважають себе великими «ньюзмейкерами». Вони підміняють право, адже своїми викликами намагаються сформувати певну позицію, яку важко назвати правовою. Це якась суспільна думка. Вони намагаються нав’язати цю суспільну думку правоохоронцям, суддям, адвокатам, усім», — зауважив пан Шевчук. За його словами, сьогодні медійність та публічність намагаються використовувати для того, щоб підмінити право. Водночас є деякі адвокати, які не вміють користуватися правовими інструментами, тому намагаються через якусь публічність підмінити те, що варто було б написати та викласти як правову позицію.
Відповідальність
Стратегія, тактика, соціальна відповідальність адвокатів… Хочеться вірити, що це не пусті слова. Водночас постає важливе питання: «Чи повинні адвокати нести відповідальність перед професійною спільнотою, чи вони її відчувають?».
«Адвокатура починається з кожного окремого адвоката. Кожен адвокат повинен усвідомлювати відповідальність у професії та дбати про свою репутацію. Також важливо, наскільки рівним є доступ до професії та рівень знань, з яким виходять адвокати після складання іспиту», — висловила свою думку Катерина Власюк.
Пан Шевчук зазначив, що бути адвокатом означає бути і психологом, і медіатором, і слідчим, і аудитором і ким завгодно в одній особі. Однак поведінка кожного з колег містить репутаційні ризики для професії загалом. Наприклад, якщо адвокат напивається в ресторані, розпочинає бійку, нецензурно висловлюється під час судового засідання, то всі знають, що він адвокат, що це несе ризики для кожного з нас, адже така поведінка позначається на репутації професії.
«За діями будь-кого з адвокатів судять про всю нашу професійну спільноту, тому адвокат навіть поза виконанням своїх обов’язків залишається адвокатом. Так написано у правилах адвокатської етики», — резюмує Євгеній Солодко.
Отже, існує декілька варіантів, на що може бути спрямована медійність адвоката. Зокрема, стратегія захисту клієнта, можливість донести до суспільства і держави певну позицію, захист професійної спільноти, а також консультаційна допомога громадянам щодо тих чи інших питань. Водночас не варто ставити знак рівності між захистом клієнта та його «відбілюванням». Загалом, адвокати усвідомлюють, а ті хто ні — повинні усвідомити свою відповідальність перед колегами, оскільки за поведінкою окремого адвоката суспільство оцінює всю адвокатуру. Тож у публічності немає нічого поганого, але за умови дотримання правил адвокатської етики.
