У випадку оскарження судових рішень у тій самій справі можливість зупинення провадження на підставі пункту 6 частини першої статті 251 ЦПК України виключається. До такого висновку дійшов Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду, розглянувши у порядку письмового провадження справу №185/446/18 за позовом однієї особи до іншої про стягнення безпідставно отриманих грошових коштів.
Обставини справи
У січні 2018 року позивач звернувся до суду з позовом про стягнення безпідставно отриманих грошових коштів. Позов мотивований тим, що в липні 2017 року позивач познайомився з відповідачем. У подальшому між сторонами виникли дружні відносини та плани на ведення спільної підприємницької діяльності. У період із серпня 2017 року до грудня 2017 року він здійснював періодичне перерахування грошових коштів на поточний рахунок відповідачки окремими платежами на загальну суму 1 330 000,00 грн. Вказані грошові кошти перераховувалися відповідачці для початку спільного бізнесу (придбання товару та інше). Оскільки позивач довіряв відповідачці, то погоджені умови ведення спільного бізнесу не закріплялися в письмовому договорі.
Позивач вказував, що йому стало відомо, що відповідач, зловживаючи його довірою, заволоділа його грошовими коштами без наміру ведення спільного бізнесу, а отримані кошти витратила на особисті потреби. Посилався на те, що відповідачка відмовилася добровільно повертати отримані кошти, просив стягнути на його користь безпідставно отримані грошові кошти в розмірі 1 330 000 грн.
Рішенням Павлоградського міськрайонного суду Дніпропетровської області від 25 червня 2019 року позов задоволено частково. Стягнуто грошові кошти в сумі 1 200 000 грн. У задоволенні інших позовних вимог відмовлено.
Рішення суду першої інстанції мотивоване тим, що правова підстава отримання коштів між сторонами не виникла, будь-які письмові договори сторони не укладали, відповідачка категорично заперечує наявність усної домовленості щодо організації спільного бізнесу, сторонами також не надано доказів існування таких домовленостей (договори, будь-яка переписка з цього приводу), а тому кошти в розмірі 1 200 000,00 грн (за відрахуванням 130 000,00 грн, які сторони визнали, як такі, що були надані на придбання товару та витрачені за призначенням), вважається отриманою безпідставно у розумінні статті 1212 ЦК України, а тому підлягають поверненню.
Суд першої інстанції відхилив посилання відповідачки на те, що кошти отримані в якості подарунку, оскільки згідно з частиною п`ятою статті 719 ЦК України договір дарування валютних цінностей на суму, яка перевищує п`ятдесятикратний розмір неоподатковуваного мінімуму доходів громадян, укладається у письмовій формі і підлягає нотаріальному посвідченню. Проте такий договір між сторонами не укладався, нотаріально не посвідчувався.
Суд першої інстанції визнав необґрунтованими твердження відповідачки про те, що отримані кошти їй перераховувалися як засіб до існування, оскільки виписка з банківського рахунку відповідачки містить цільове призначення витрачення коштів (оплату операції по збільшенню грудей, внеску за квартиру, страхування автомобіля), що не є витратами на засоби до існування (їжа, ліки, проїзд тощо). Періодичне перебування позивача в квартирі відповідачки, наявність в ній деяких його речей без постійного спільного проживання та спільні подорожі не є доказами перебування сторін у фактичних шлюбних відносинах чи інших сімейних стосунках, з відповідними взаємними правами та обов`язками в розумінні СК України. Докази стосовно оплати за операцію по збільшенню грудей є суперечливими, оскільки не містять підтвердження цільового надання коштів позивачем саме на дану операцію чи його згоду на витрачання перерахованих коштів за цим призначенням.
Постановою Дніпровського апеляційного суду від 3 грудня 2019 року апеляційну скаргу відповідача задоволено. Рішення Павлоградського міськрайонного суду Дніпропетровської області від 25 червня 2019 року скасовано.
Постанова суду апеляційної інстанції мотивована тим, що позивач зазначав, що він у період із серпня 2017 року до грудня 2017 року здійснював періодичне перерахування грошових коштів на поточний рахунок відповідачки окремими платежами на загальну суму 1 330 000,00 грн. Вказані суми грошових коштів перераховувалися їй для початку спільного бізнесу (придбання товару та інше), що свідчить про те, що вона набула майно за існування достатніх правових підстав, у спосіб, що не суперечить цивільному законодавству, з метою придбання у майбутньому товару для початку спільного бізнесу. Таким чином, згідно з позовною заявою грошові кошти не передавались у власність чи користування, їх було отримано не як позику чи оплату за надані послуги згідно з договором, а лише як предмет договору. При цьому, як на підставу набуття без достатніх правових підстав оспорюваних грошових коштів позивач посилався на те, що вона, зловживаючи його довірою, заволоділа його грошовими коштами без наміру ведення спільного бізнесу, а отримані від нього кошти витрачала на особисті потреби. Єдиним доказом на підтвердження позовних вимог позивача є виписка по його рахунку, проте, як зазначила відповідачка, вона ніколи не отримувала від позивача грошових коштів з метою ведення спільного бізнесу, ніколи не надавала позивачу розписку на спірну суму на підтвердження отримання нею грошових коштів з метою ведення спільного бізнесу, в той же час зазначала, що всі витрати здійснювались з дозволу та за вказівкою позивача.
Апеляційний суд зазначив, що кошти позивачем перераховувались на рахунок відповідачки добровільно та без зазначення призначення платежу для ведення спільного бізнесу, придбання товару тощо, а тому кошти в розмірі 1 200 000,00 грн не є отриманими відповідачкою безпідставно та не є такими, що підлягають поверненню. Суд першої інстанції не з`ясував всі обставини справи, зробив неправильний висновок щодо доведеності позовних вимог та можливості стягнення з відповідача безпідставно набутих грошових коштів у сумі 1 200 000 грн.
Ухвалою Дніпровського апеляційного суду від 22 липня 2020 року заяву позивача про зупинення провадження у справі задоволено.
Ухвала суду апеляційної інстанції мотивована тим, що відповідно до пункту 6 частини першої статті 251 ЦПК України суд зобов`язаний зупинити провадження у справі у разі об`єктивної неможливості розгляду цієї справи до вирішення іншої справи, що розглядається в порядку конституційного провадження, адміністративного, цивільного, господарського чи кримінального судочинства – до набрання законної сили судовим рішенням в іншій справі. Оскільки ухвалою Павлоградського міськрайонного суду Дніпропетровської області від 15 січня 2020 року скасовано заходи забезпечення позову у справі №185/446/18 саме на підставі постанови Дніпровського апеляційного суду від 3 грудня 2019 року про відмову у задоволенні позовних вимог, дію якої зупинено до закінчення її перегляду касаційним судом, законність постанови Дніпровського апеляційного суду від 3 грудня 2019 року безпосередньо впливає на результат розгляду апеляційної скарги позивача на ухвалу Павлоградського міськрайонного суду Дніпропетровської області від 15 січня 2020 року. Тому колегія суддів зробила висновок про необхідність зупинення провадження у справі за апеляційною скаргою до її розгляду Верховним Судом.
Верховний Суд змінив мотивувальну частину постанови апеляційного суду про відмову в задоволенні позову, застосувавши доктрину venire contra factumproprium (заборона суперечливої поведінки), та скасував ухвалу апеляційного суду про зупинення провадження у справі щодо скасування забезпечення позову, передав у цій частині справу для продовження розгляду до суду апеляційної інстанції з огляду на таке. Верховний Суд зазначив, що апеляційний суд зупинив провадження у справі щодо скасування забезпечення позову на підставі пункту 6 частини першої статті 251 ЦПК України, яка зобов’язує суд зупинити провадження у разі об’єктивної неможливості розгляду справи до вирішення іншої справи – до набрання законної сили судовим рішенням в іншій справі. Проте тлумачення цього пункту свідчить про те, що зупинення провадження із посиланням на нього можливе до вирішення саме іншої справи. А можливість зупинення провадження на підставі пункту 6 частини першої статті 251 ЦПК України в разі оскарження судових рішень у тій самій справі, яка переглядається, виключається. Тому апеляційний суд зробив неправильний висновок про наявність підстав для зупинення провадження, і оскаржена ухвала апеляційного суду перешкоджає подальшому провадженню у справі.
