Дія норми частини п’ятої статті 142 ЦПК України щодо компенсації судових витрат у разі закриття провадження поширюється на правовідносини, що виникають у зв’язку з розглядом скарг на дії, рішення, бездіяльність виконавця. До такого висновку дійшов Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду, розглянувши у порядку спрощеного позовного провадження касаційні скарги товариства з обмеженою відповідальністю (ТОВ) та особи на ухвалу Закарпатського апеляційного суду у справі №308/9100/19-ц.
Обставини справи
Адвокат фізичної особи-підприємця звернулася до суду із скаргою на дії державного виконавця Ужгородського міського відділу державної виконавчої служби Головного територіального управління юстиції у Закарпатській області щодо використання звіту про оцінку майна, заінтересовані особи: сама особа і два ТОВ.
Ухвалою суду першої інстанції залишено без задоволення скаргу. Апеляційний суд скасував зазначену ухвалу суду й закрив провадження у справі на підставі пункту 1 частини першої статті 255 ЦПК України, оскільки спір підлягав розгляду в порядку адміністративного судочинства. Заінтересовані особи (стягувачі) просили апеляційний суд ухвалити додаткове рішення про розподіл судових витрат на правову допомогу та стягнути із заявника на свою користь відповідні витрати. Апеляційний суд відмовив у задоволенні заяв, посилаючись на те, що відповідно до вимог статті 452 ЦПК України судові витрати, пов’язані з розглядом скарги, покладаються судом на заявника, якщо було ухвалено рішення про відмову в задоволенні його скарги. Проте у цій справі провадження за скаргою було закрито, суд не ухвалював рішення про відмову в задоволенні скарги, тому немає правових підстав для покладення судових витрат на заявника.
Не погоджуючись із цим, ТОВ та особа подали до Верховного Суду касаційні скарги, в яких, посилаючись на порушення апеляційним судом норм процесуального права, просили скасувати оскаржуване судове рішення та направити справу для продовження розгляду до суду апеляційної інстанції.
Підставою касаційного оскарження ухвали Закарпатського апеляційного суду ТОВ та особа зазначили неповне з`ясування судом апеляційної інстанції фактичних обставин справи, неповне дослідження та надання правової оцінки наявним у справі доказам щодо позбавлення права заявників на компенсацію здійснених ними витрат на правову допомогу, пов`язяних із розглядом справи.
Вважали, що судом апеляційної інстанції неправильно застосовано статтю 452 ЦПК України та не застосовано статтю 142 ЦПК України.
Зокрема, касаційна скарга ТОВ мотивована тим, що порушення судом норм процесуального права полягає у тому, що всупереч положенням статті 142 ЦПК України товариству неправомірно відмовлено у задоволенні заяви про ухвалення додаткового рішення, чим позбавлено його права на компенсацію здійснених ним витрат, пов`язаних із розглядом справи.
Апеляційний суд, вказали скаржники, закриваючи провадження у справі з підстав, передбачених пунктом 1 частини першої статті 255 ЦПК України, мав керуватися частиною п`ятою статті 142 ЦПК України, згідно з якою у разі закриття провадження у справі або залишення позову без розгляду відповідач має право заявити вимоги про компенсацію здійснених ним витрат, пов`язаних з розглядом справи, внаслідок необгрунтованих дій позивача.
На їхню думку, апеляційний суд безпідставно відмовив товариству у компенсації понесених судових витрат.
Касаційна скарга ОСОБА_2 мотивована тим, що апеляційний суд, закриваючи провадження у справі з підстав, передбачених пунктом 1 частини першої статті 255 ЦПК України, не застосував положення частини другої цієї статті й не вирішив питання про розподіл між сторонами судових витрат.
Верховний Суд скасував ухвалу апеляційного суду та передав справу на розгляд до суду апеляційної інстанції з огляду на таке. Суд вказав, що загальне правило щодо компенсації судових витрат у разі закриття провадження передбачене частиною п’ятою статті 142 ЦПК України, згідно з якою у разі закриття провадження у справі або залишення позову без розгляду відповідач має право заявити вимоги про компенсацію здійснених ним витрат, пов’язаних з розглядом справи, внаслідок необґрунтованих дій позивача. Апеляційний суд керувався положенням статті 452 ЦПК України, проте ця спеціальна норма процесуального права стосується інших правових наслідків, зокрема розгляду скарги на дії державного виконавця по суті. У справі, яка переглядалася, апеляційний суд закрив провадження з підстав порушення правил юрисдикції.
Отже, на думку Суду, застосуванню підлягали загальні положення цивільного процесуального законодавства, а саме статті 142 ЦПК України, зокрема й щодо провадження за скаргами на дії, рішення виконавця. Верховний Суд вважав, що апеляційний суд неналежним чином дослідив зазначене вище, не врахував вимоги статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод про справедливий судовий розгляд і справедливі судові процедури та дійшов передчасного висновку про відсутність підстав для покладення судових витрат на позивача, оскільки процесуальний закон передбачає можливість компенсації судових витрат у разі закриття провадження у справі.
