«Місце складення заповіту» не належить до форми та змісту заповіту, а по своїй суті є реквізитом. Тож відсутність вказівки на місце складення заповіту не має наслідком його недійсність (нікчемність або оспорюваність).
Такий висновок зробив Касаційний цивільний суд у постанові від 6.07.2022 у справі №681/196/20, інформує «Закон і Бізнес».
У цій справі позивач просив визнати нікчемним заповіт матері на користь брата як такий, що складений з порушенням вимог щодо його оформлення та посвідчення. Зокрема, у заповіті не зазначено місце його складання, хоча фактично це відбулося на веранді житлового будинку, належного відповідачеві, в присутності його та інших членів родини, чим порушено таємницю волевиявлення.
Суди перших двох інстанцій у позові відмовили.
Своєю чергою, КЦС зауважив, що місце нотаріального посвідчення та місце вчинення правочину є сутнісно різноплановими категоріями, що виконують різне змістовне навантаження в правовому регулюванні. Перша встановлена для нотаріусів на рівні імперативної публічно-правової норми. Друга закріплена на рівні диспозитивної, яку має можливість змінювати сторона (сторони) правочину.
Правила визначення місця вчинення правочину передбачені ст.211 ЦК є диспозитивними. Місце вчинення правочину встановлюється, за загальним правилом, у правочині стороною (сторонами), і тільки за умови відсутності такої вказівки для його визначення застосовуються положення ЦК. При цьому воно пов’язується з місцем:
- вираження волі сторони одностороннього правочину;
- проживання фізичної або місцезнаходження юридичної особи, яка зробила пропозицію
укласти договір.
З огляду на те, що законодавець у диспозитивному порядку урегулював місце вчинення правочину, у цивільному законодавстві йому відводиться незначна роль. Наприклад, порядок видачі, строк дії, припинення та правові наслідки припинення довіреності визначаються правом держави, в якій видана довіреність (ст.34 закону «Про міжнародне приватне право»).
У деяких випадках законодавством вимагається вказівка місця вчинення правочину, зокрема, у заповіті повинно містися місце його складення.
При викладенні ч.1 ст.1247 ЦК «місце складення» використано поряд із «письмовою формою». У доктрині та судовій практиці під формою правочину розуміється спосіб вираження волі сторони (сторін) та/або його фіксація. Проте розуміння «місця складення заповіту» як певного місця де здійснюється вираження волі спадкодавця, не дозволяє кваліфікувати вказівку на місце як елемент письмової форми.
Під змістом правочину у доктрині та судовій практиці розуміється сукупність умов, викладених у ньому. Аналіз положень кн.6 ЦК дозволяє стверджувати, що зміст заповіту складає розпорядження заповідача відносно належних йому прав та обов’язків. Тобто розпорядження, як правило, про призначення спадкоємців та розподіл між ними належних спадкодавцю прав та обов’язків.
Натомість категорія «місце складення заповіту» сутністно відмінна від розпоряджень спадкодавця, спрямованих на визначення юридичної долі його прав та обов’язків. Отже, відсутність такого реквізиту не має наслідком його недійсність.
