Звернення до суду без попереднього отримання постанови про відмову у відкритті виконавчого провадження не є підставою для відмови в задоволенні позову. До такого висновку дійшов ВСУ в постанові від 23 вересня 2015 року №6-274цс15.
Верховний Суд України
Іменем України
Постанова
23 вересня 2015 року м.Київ №6-274цс15
Судові палати у цивільних та господарських справах Верховного Суду України в складі:
головуючого — Сеніна Ю.Л.,
суддів: Барбари В.П., Берднік І.С., Гуменюка В.І., Ємця А.А., Жайворонок Т.Є., Колесника П.В., Лященко Н.П., Охрімчук Л.І., Потильчака О.І., Романюка Я.М., Сімоненко В.М., Шицького І.Б., Яреми А.Г.,
розглянувши в судовому засіданні справу за позовом Особи 15 до Особи 16, Особи 17 про стягнення заборгованості за договором за заявою Особи 15 про перегляд рішення Апеляційного суду Закарпатської області від 10.03.2015 та ухвали Вищого спеціалізованого суду з розгляду цивільних і кримінальних справ від 27.03.2015,
ВСТАНОВИЛИ:
У квітні 2014 року Особа 15 звернулася до суду із зазначеним позовом, посилаючись на те, що ухвалою Ужгородського міськрайонного суду Закарпатської області від 24.02.2010 визнана мирова угода, укладена між нею і Особою 16 та Особою 17, за умовами якої вони визнали свої грошові зобов’язання перед нею в сумі, еквівалентній €21000 та узгодили строки і порядок погашення заборгованості. Оскільки відповідачі добровільно не виконують умови мирової угоди та не сплачують кошти, позивачка просила суд стягнути заборгованість, яка утворилась у зв’язку з невиконанням мирової угоди.
Заочним рішенням Ужгородського міськрайонного суду Закарпатської області від 12.08.2014 позов задоволено. Постановлено стягнути з Особи 17 та Особи 16 солідарно на користь Особи 15 заборгованість у розмірі 369 тис. 354 грн. 30 коп.
Рішенням Апеляційного суду Закарпатської області від 10.03.2015 заочне рішення суду першої інстанції скасовано, ухвалено нове рішення про відмову в задоволенні позову.
Ухвалою ВСС від 27.03.2015 відмовлено у відкритті касаційного провадження в справі за касаційною скаргою Особи 15 на вищезазначене рішення апеляційного суду на підставі п.5 ч.4 ст.328 Цивільного процесуального кодексу.
У поданій 15.04.2015 до ВС заяві Особа 15 просить скасувати рішення Апеляційного суду Закарпатської області від 10.03.2015, ухвалу ВСС від 27.03.2015, а рішення суду першої інстанції залишити в силі, посилаючись на неоднакове застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, а саме стст.17, 18 закону «Про виконавче провадження».
На підтвердження своїх доводів Особа 15 наводить рішення ВСС від 27.11.2013, ухвалу цього ж суду від 1.04.2015, а також постанови Вищого господарського суду від 14 січня, 5 лютого, 5 та 23.03.2015.
Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши наведені в заяві доводи, Судові палати у цивільних та господарських справах ВС дійшли висновку, що заява підлягає задоволенню з таких підстав.
Згідно зі ст.355 ЦПК заява про перегляд судових рішень у цивільних справах може бути подана виключно з підстав: неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах; неоднакового застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм процесуального права — при оскарженні судового рішення, яке перешкоджає подальшому провадженню у справі, або яке прийнято з порушенням правил підсудності, або встановленої законом компетенції судів щодо розгляду цивільних справ; встановлення міжнародною судовою установою, юрисдикція якої визнана Україною, порушення Україною міжнародних зобов’язань при вирішенні даної справи судом; невідповідності судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові ВС висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права.
Суди під час розгляду справи встановили, що з метою добровільного врегулювання спору між сторонами було укладено мирову угоду, яку ухвалою Ужгородського міськрайонного суду Закарпатської області від 24.02.2010 визнано судом, а провадження у справі закрито. За умовами мирової угоди Особа 16 та Особа 17 визнали свої грошові зобов’язання перед Особою 15 в сумі еквівалентній €21000, узгодили строки і порядок погашення заборгованості. Проте відповідачі добровільно не виконують умови мирової угоди та не сплачують кошти. Умовами мирової угоди передбачено, що у випадку порушення однією зі сторін умов цієї угоди, інша сторона має право звернутися до суду за отриманням виконавчого листа про примусове виконання мирової угоди. Примусове виконання мирової угоди здійснюється в порядку, передбаченому чинним законодавством.
Ухвалюючи рішення про задоволення позову, суд першої інстанції виходив із того, що мирова угода є договором, укладеним сторонами в належній формі, тому на її підставі виникають цивільно-правові зобов’язання. Оскільки грошові зобов’язання за умовами мирової угоди відповідачами належним чином не виконуються, позовні вимоги Особи 15 підлягають задоволенню.
Скасовуючи рішення суду першої інстанції та ухвалюючи нове рішення про відмову в задоволенні позову, суд апеляційної інстанції, з висновками якого погодився касаційний суд, керувався тим, що умовами мирової угоди передбачено, що у випадку порушення однією зі сторін умов цієї угоди, інша сторона має право звернутися до суду за отриманням виконавчого листа про примусове виконання мирової угоди відповідно до ст.17 закону. До державної виконавчої служби з приводу виконання ухвали суду про визнання мирової угоди позивачка не зверталася, а тому в задоволенні позову необхідно відмовити.
Проте у наданих для порівняння судових рішеннях суд касаційної інстанції дійшов таких правових висновків:
— у рішенні ВСС від 27.11.2013 суд виходив із того, що суди попередніх інстанцій вдалися до розширеного тлумачення положень ст.17 закону про те, що ухвала про визнання мирової угоди є виконавчим документом, та не звернули уваги на те, що цією нормою визначено вичерпний перелік виконавчих документів, які підлягають виконанню державною виконавчою службою. У випадку ухилення однієї зі сторін мирової угоди від добровільного виконання умов цієї угоди іншою стороною може бути заявлено позов про спонукання до виконання умов мирової угоди, і лише після ухвалення судового рішення про задоволення таких позовних вимог можуть вирішуватись усі процесуальні питання, пов’язані з виконанням судових рішень;
— в ухвалі ВСС від 1.04.2015 суд зазначив, що ухвала про визнання мирової угоди примусовому виконанню не підлягає, оскільки є своєрідною згодою сторін на зміну договору в частині виконання зобов’язань і способу захисту цивільних прав та інтересів, а тому суди попередніх інстанцій дійшли обґрунтованого висновку щодо задоволення позову про спонукання до виконання зобов’язання за мировою угодою та стягнення заборгованості;
— у постанові ВГС від 5.02.2015 суд керувався тим, що мирова угода є правочином про зміну одного зобов’язання іншим, і оскільки ця угода не визнана недійсною та є чинною, позов про спонукання до виконання мирової угоди підлягає задоволенню;
— у постановах ВГС від 14 січня, 3 та 23.03.2015 суд виходив із того, що оскільки відповідачі ухиляються від добровільного виконання мирових угод, ухвали про їх затвердження не відповідають вимогам до виконавчого документа згідно зі ст.18 закону, тому позовні вимоги про спонукання до виконання мирових угод підлягають задоволенню.
Викладене свідчить про те, що існує неоднакове застосування судами касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, а саме стст.17, 18 закону, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах.
Вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні судом касаційної інстанції вищенаведених норм матеріального права, судові палати у цивільних та господарських справах ВС виходять із такого.
Відповідно до ст.175 ЦПК мирова угода укладається сторонами з метою врегулювання спору на основі взаємних поступок і може стосуватися лише прав та обов’язків сторін та предмета позову.
У разі укладення сторонами мирової угоди суд постановляє ухвалу про закриття провадження у справі.
Закриваючи провадження у справі, суд за клопотанням сторін може постановити ухвалу про визнання мирової угоди.
Згідно із п.2 ч.2 ст.17 закону виконанню державною виконавчою службою підлягають ухвали, постанови судів у цивільних, господарських, адміністративних справах, кримінальних провадженнях та справах про адміністративні правопорушення у випадках, передбачених законом.
Вимоги до виконавчого документа закріплено у ст.18 цього закону.
Однією з підстав відмови державним виконавцем у відкритті виконавчого провадження є невідповідність виконавчого документа вимогам, передбаченим ст.18 закону (п.6 ч.1ст.26 закону).
Відповідно до п.5 ст.3 закону (в редакції від 21.04.99) було передбачено, що мирові угоди, які затверджені судом, відносяться до рішень, що підлягають виконанню державною виконавчою службою.
Однак законом «Про забезпечення вимог кредиторів та реєстрацію обтяжень» від 18.11.2003 №1255 положення п.5 ст.3 закону виключено.
Отже, на момент постановлення ухвали суду про визнання мирової угоди (24.02.2010) зазначена мирова угода не відносилась до рішень, що підлягають виконанню державною виконавчою службою.
Системний аналіз зазначених норм показав, що у разі невиконання однією зі сторін зобов’язань за умовами мирової угоди інша сторона угоди не позбавлена можливості звернутися до суду з позовом про спонукання до виконання мирової угоди. При цьому звернення заінтересованої особи до суду із зазначеним позовом без попереднього отримання постанови державного виконавця про відмову у відкритті виконавчого провадження не є підставою для відмови в задоволенні вказаного позову.
Скасовуючи рішення суду першої інстанції та відмовляючи в задоволенні позову, апеляційний суд, з висновками якого погодився суд касаційної інстанції, у порушення вимог стст.17, 18 закону дійшов помилкового висновку про те, що в задоволенні позову необхідно відмовити, оскільки позивачка не звернулася до державної виконавчої служби з приводу виконання ухвали суду про затвердження мирової угоди.
Відповідно до ст.3604 ЦПК Верховний Суд задовольняє заяву за наявності однієї з підстав, передбачених ч.1 ст.355 цього кодексу.
Ураховуючи викладене, рішення Апеляційного суду Закарпатської області від 10.03.2015 та ухвала ВСС від 27.03.2015 підлягають скасуванню, а заочне рішення Ужгородського міськрайонного суду Закарпатської області від 12.08.2014 — залишенню в силі.
Керуючись ст.3603 ЦПК, судові палати у цивільних та господарських справах ВС
ПОСТАНОВИЛИ:
Заяву Особи 15 задовольнити.
Ухвалу ВСС від 27.03.2015 та рішення Апеляційного суду Закарпатської області від 10.03.2015 скасувати, заочне рішення Ужгородського міськрайонного суду Закарпатської області від 12.08.2014 залишити в силі.
Постанова є остаточною й може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій п.3 ч.1 ст.355 ЦПК.
