Майно ФОП, котре придбане за кошти від діяльності як підприємця і використовується в його підприємницькій діяльності не в інтересах сім’ї, слід розглядати як особисту приватну власність. Такого висновку дійшов Верховний Суд України в постанові №6-1327цс15.
Верховний Суд України
Іменем України
Постанова
18 травня 2016 року м.Київ №6-1327цс15
Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України в складі:
головуючого — Сімоненко В.М.,
суддів: Гуменюка В.І., Лященко Н.П., Романюка Я.М., Охрімчук Л.І., Яреми А.Г.,
розглянувши справу за позовом Особи 7 до відділу державної виконавчої служби Рівненського міського управління юстиції, Особи 8, Особи 9 про визнання права власності на майно та зняття арешту з майна та за зустрічним позовом Особи 9 до Особи 8 про визнання договору купівлі-продажу недійсним, за заявою Особи 8 про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду з розгляду цивільних і кримінальних справ від 3.12.2014,
ВСТАНОВИЛА:
У січні 2014 року Особа 7 звернувся до суду із зазначеним позовом, обгрунтовуючи його тим, що у ВДВС Рівненського МУЮ перебуває виконавче провадження №36627243 про примусове виконання ухвали Рівненського міського суду Рівненської області від 15.02.2013 в справі за позовом Особи 9до Особи 8 про поділ майна подружжя. 19.02.2013 головний державний виконавець ВДВС Рівненського МУЮ в порядку виконання судового рішення провів опис майна та наклав на нього арешт, про що склав відповідний акт. Вказане майно (крім генератора) належить позивачу на праві власності на підставі договору купівлі-продажу від 24.12.2009, укладеного між ним та Особою 8, тому він просив визнати за ним право власності на вказане майно та зняти з нього арешт.
У лютому 2014 року Особа 9 звернулася із зустрічним позовом до Особи 8 про визнання недійсним договору купівлі-продажу, укладеного 24.12.2009 між Особою 8 та Особою 7, посилаючись на те, що зазначений договір порушує її права, оскільки укладений без її письмової згоди, необхідної для відчуження спільного майна подружжя.
Рішенням Рівненського міського суду Рівненської області від 25.03.2014, залишеним без змін ухвалою Апеляційного суду Рівненської області від 16.09.2014, в задоволенні позову Особи 7 відмовлено. Зустрічний позов Особи 9 задоволено, визнано недійсним договір купівлі-продажу майна від 24.12.2009, укладений між Особою 8 та Особою 7.
Ухвалою ВСС від 3.12.2014 касаційну скаргу Особи 8 відхилено, рішення Рівненського міського суду Рівненської області від 25.03.2014 та ухвалу Апеляційного суду Рівненської області від 16.09.2014 залишено без змін.
У поданій до ВС заяві про перегляд рішення Особа 8 просить скасувати ухвалу ВСС від 3.12.2014 з передбаченої п.1 ч.1 ст.355 Цивільного процесуального кодексу підстави неоднакового застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, а саме — стст.57, 60, 61, 63, 65 Сімейного кодексу та ст.52 Цивільного кодексу, що спричинило ухвалення різних за змістом рішень у подібних правовідносинах, і ухвалити нове рішення, яким позовні вимоги Особи 7 задовольнити, а в задоволенні зустрічного позову Особи 9 відмовити.
На підтвердження наведених у заяві доводів Особа 8 посилається на ухвали ВСС від 24.09.2014, 4.12.2013, 24.12.2014, 17.10.2012, 23.04.2014, 6.05.2015 та рішення ВСС від 20.07.2011.
Заслухавши доповідь судді, перевіривши наведені в заяві доводи, Судова палата у цивільних справах ВС уважає, що заява про перегляд оскаржуваного рішення підлягає частковому задоволенню з огляду на таке.
Відповідно до ст.353 ЦПК Верховний Суд переглядає рішення у цивільних справах виключно з підстав і в порядку, встановлених цим кодексом.
За положеннями п.1 ч.1 ст.355 ЦПК, підставою для подання заяви про перегляд рішень у цивільних справах є неоднакове застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом рішень у подібних правовідносинах.
При цьому під рішеннями у подібних правовідносинах слід розуміти такі рішення, де тотожними є предмети спору, підстави позову, зміст позовних вимог та встановлені судом фактичні обставини, а також наявне однакове матеріально-правове регулювання спірних правовідносин.
У справі, яка переглядається, суди встановили, що 24.12.2009 між Особою 8 та Особою 7 укладено договір купівлі-продажу майна для виготовлення меблів за ціною 117400 грн.
Майно для виробництва меблів, зазначене в договорі, є спільним майном подружжя, оскільки було придбане протягом 2007—2008 років за спільні кошти подружжя — Особи 9 та Особи 8.
Задовольняючи зустрічний позов Особи 9 про визнання недійсним договору купівлі-продажу майна для виготовлення меблів від 24.12.2009, укладеного між Особою 8 та Особою 7, та відмовляючи в задоволенні позову Особи 7 про визнання права власності на майно та зняття арешту з майна, суд першої інстанції, з висновком якого погодилися й суди апеляційної та касаційної інстанцій, виходив з того, що спірне майно є цінним, набуте під час шлюбу і відповідно до вимог стст.60, 63, 65 СК є спільною сумісною власністю подружжя. Відчуження цінного майна (за договором купівлі-продажу), що є спільною сумісною власністю подружжя, одним із них без згоди на те іншого з подружжя є підставою для визнання такого договору недійсним відповідно до ч.1 ст.203, ч.1 ст.215 ЦК.
У наданих для порівняння ухвалах ВСС від 17.10.2012, 6.05.2015, 23.04.2014, 24.09.2014, 24.12.2014 в справах про поділ майна подружжя, що є спільною сумісною власністю, визнання права власності на частину спільного майна суд касаційної інстанції, скасовуючи рішення судів попередніх інстанцій та направляючи справи на новий розгляд з підстав, передбачених ст.338 ЦПК, виходив з того, що суди не встановили фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, не врахували вимог стст.57, 60, 61 СК, ст.52 ЦК, оскільки майно подружжя, що підлягає поділу, придбане одним з подружжя як фізичною особою — підприємцем.
В рішенні ВСС від 20.07.2011 в справі про поділ майна подружжя суд апеляційної інстанції, з висновком якого погодився й суд касаційної інстанції, виходив з такого: оскільки відповідач, перебуваючи у шлюбі, придбав нерухоме майно за договором купівлі-продажу, в якому був визначений покупцем, як фізична особа — підприємець, відповідно до положень стст.57, 61 СК, ст.52 ЦК зазначене майно фізичної особи — підприємця не є об’єктом спільної сумісної власності подружжя.
Отже, порівняння зазначених рішень суду касаційної інстанції з рішенням, яке просить переглянути заявник, не дає підстав для висновку про те, що суд касаційної інстанції при розгляді двох чи більше справ за тотожними предметами спору, підставами позову та аналогічними обставинами й однаковим правовим регулюванням норм матеріального права у спірних правовідносинах дійшов протилежних висновків щодо заявлених позовних вимог.
В ухвалі ВСС від 4.12.2013 суд касаційної інстанції погодився з висновком суду апеляційної інстанції про задоволення позовних вимог у частині визнання майна спільною сумісною власністю та поділ спільного майна подружжя з огляду на те, що відповідач як фізична особа — підприємець, купуючи майно для здійснення підприємницької діяльності та відчужуючи це майно, діяв виключно як власник цього майна й суб’єкт господарювання в процесі здійснення ним господарської діяльності з урахуванням положень стст.57, 60, 61 СК.
Отже, правовий висновок із наведеного рішення суду касаційної інстанції дає підстави для висновку про неоднакове застосування судами касаційної інстанції норм стст.57, 60, 61 СК.
Вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні судом касаційної інстанції норм матеріального права, Судова палата у цивільних справах ВС виходить з такого.
Статтею 57 СК визначено перелік видів особистої приватної власності одного з подружжя та підстави її набуття.
Підстави набуття права спільної сумісної власності подружжя (тобто перелік юридичних фактів, які становлять підстави виникнення права спільної сумісної власності на майно подружжя) визначені в ст.60 СК.
За змістом цієї норми, майно, набуте за спільні кошти подружжя за час шлюбу, належить дружині та чоловіку на праві спільної сумісної власності.
Статтею 61 СК передбачено, що об’єктом права спільної сумісної власності подружжя можуть бути:
будь-яке майно, за винятком виключеного з цивільного обороту;
заробітна плата, пенсія, стипендія, інші доходи, одержані одним із подружжя;
речі для професійних занять (музичні інструменти, оргтехніка, лікарське обладнання тощо), придбані за час шлюбу для одного з подружжя.
Якщо одним із подружжя укладено договір в інтересах сім’ї, то гроші, інше майно, в тому числі гонорар, виграш, які були одержані за цим договором, є об’єктом права спільної сумісної власності подружжя.
Таким чином, належність майна до спільної сумісної власності подружжя визначається не тільки фактом придбання його під час шлюбу, а й спільною участю подружжя коштами або працею в набутті майна. Застосовуючи цю норму права (ст.60 СК) та визнаючи право спільної сумісної власності подружжя на майно, суд повинен на підставі доказів встановити не тільки факт набуття майна під час шлюбу, а й той факт, що джерелом його набуття є спільні сумісні кошти подружжя або їх спільна праця.
Відповідно до ст.63 СК дружина та чоловік мають рівні права на володіння, користування і розпоряджання майном, що належить їм на праві спільної сумісної власності, якщо інше не встановлено домовленістю між ними.
Право подружжя на розпоряджання майном, що є об’єктом права спільної сумісної власності, регулюється положеннями ст.65 СК.
Так, ст.65 СК визначено, що дружина, чоловік розпоряджаються майном, що є об’єктом права спільної сумісної власності подружжя, за взаємною згодою. При укладенні договорів одним із подружжя вважається, що він діє за згодою другого з подружжя. Дружина, чоловік має право на звернення до суду з позовом про визнання договору недійсним як такого, що укладений другим із подружжя без її/його згоди, якщо цей договір виходить за межі дрібного побутового. Для укладення одним із подружжя договорів, які потребують нотаріального посвідчення і/або державної реєстрації, а також договорів стосовно цінного майна, згода другого з подружжя має бути подана письмово. Згода на укладення договору, який потребує нотаріального посвідчення і/або державної реєстрації, має бути нотаріально засвідчена. Договір, укладений одним із подружжя в інтересах сім’ї, створює обов’язки для другого з подружжя, якщо майно, одержане за договором, використане в інтересах сім’ї.
Згідно із чч.1, 2 ст.52 ЦК фізична особа — підприємець відповідає за зобов’язаннями, пов’язаними з підприємницькою діяльністю, усім своїм майном, крім майна, на яке згідно із законом не може бути звернено стягнення; фізична особа — підприємець, яка перебуває у шлюбі, відповідає за зобов’язаннями, пов’язаними з підприємницькою діяльністю, усім своїм особистим майном і часткою у праві спільної сумісної власності подружжя, яка належатиме їй при поділі цього майна.
Отже, майно фізичної особи — підприємця як майно для професійної діяльності члена сім’ї, яке придбане за кошти від діяльності як підприємця і використовується в підприємницькій діяльності не в інтересах сім’ї, слід розглядати як йго особисту приватну власність відповідно до ст.57 СК, а не як об’єкт спільної сумісної власності подружжя, який підпадає під регулювання стст.60, 61 СК.
Саме з такого розуміння закону виходив суд касаційної інстанції в наданій для порівняння ухвалі ВСС від 4.12.2013.
Водночас у справі, яка переглядається, визнаючи недійсним договір купівлі-продажу від 24.12.2009, укладений між Особою 8 та Особою 7, суди без встановлення джерела коштів на придбання майна та мети його придбання дійшли висновку про те, що спірне майно є спільною сумісною власністю подружжя.
За таких обставин висновок судів першої, апеляційної та касаційної інстанцій про належність спірного майна до спільної сумісної власності подружжя не грунтується на вимогах стст.57, 60, 61 СК.
Тому рішення судів першої, апеляційної та касаційної інстанцій підлягають скасуванню, а справа — переданню на новий розгляд до суду першої інстанції згідно з пп.«а» п.1 ч.2 ст.3604 ЦПК.
Керуючись п.1 ч.1 ст.355, п.1 ч.1 ст.3603, пп.«а» п.1 ч.2 ст.3604 ЦПК, колегія суддів Судової палати у цивільних справах ВС
ПОСТАНОВИЛА:
Заяву Особи 8 задовольнити частково.
Ухвалу ВСС від 3.12.2014, ухвалу Апеляційного суду Рівненської області від 16.09.2014, рішення Рівненського міського суду Рівненської області від 25.03.2014 скасувати, справу направити на новий розгляд до суду першої інстанції.
Постанова ВС є остаточною й може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій п.3 ч.1 ст.355 ЦПК.
