Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду розглянув справу № 447/2150/18, в якій висловився щодо ознак фіктивного правочину.
Обставини справи
З матеріалів справи відомо, що позивач звернулася до суду з позовом до відповідачів про визнання правочинів недійсними.
Так, позовну заяву мотивовано тим, що рішенням апеляційного суду вирішено стягнути з відповідача на її користь майнову шкоду в розмірі 261 827,56 грн та судові витрати у розмірі 992,51 грн. Відповідач з метою уникнення цього рішення суду переписав належний йому житловий будинок та дві земельні ділянки на свою дочку, уклавши договори дарування.
Позивач вважає, що відповідач, передбачаючи негативні наслідки у випадку виконання судового рішення шляхом звернення стягнення на належне йому нерухоме майно, уклав фіктивні договори, що унеможливило виконання рішення апеляційного суду.
Ураховуючи викладене, позивач просила визнати недійсним договір дарування житлового будинку та земельної ділянки, укладений між відповідачем та своєю дочкою.
Рішенням суду першої інстанції у задоволенні позову відмовлено. Постановою апеляційного суду рішення суду першої інстанції скасовано, позов задоволено.
Висновок Верховного Суду
Судді ВС зазначили, що основними ознаками фіктивного правочину є: введення в оману (до або в момент укладення угоди) третьої особи щодо фактичних обставин правочину або дійсних намірів учасників; свідомий намір невиконання зобов`язань договору; приховування справжніх намірів учасників правочину.
Укладення договору, який за своїм змістом суперечить вимогам закону, оскільки не спрямований на реальне настання обумовлених ним правових наслідків, є порушенням частин першої та п`ятої статті 203 ЦК України, що за правилами статті 215 цього Кодексу є підставою для визнання його недійсним відповідно до статті 234 ЦК України.
Такий правовий висновок викладено у постановах Верховного Суду України від 19 жовтня 2016 року у справі № 6-1873цс16, від 23 серпня 2017 року у справі № 306/2952/14-ц та від 9 вересня 2017 року у справі № 359/1654/15. Велика Палата Верховного Суду у своїй постанові від 3 липня 2019 року у справі № 369/11268/16-ц (провадження № 14-260цс19) не відступила від цих висновків та зазначила, що фіктивний правочин характеризується тим, що сторони вчиняють такий правочин лише для виду, знають заздалегідь, що він не буде виконаний. Така протизаконна ціль, як укладення особою договору дарування майна зі своїм родичем з метою приховання цього майна від конфіскації чи звернення стягнення на вказане майно в рахунок погашення боргу, свідчить, що його правова мета є іншою, ніж та, що безпосередньо передбачена правочином (реальне безоплатне передання майна у власність іншій особі), а тому правочин є фіктивним і може бути визнаний судом недійсним.
ВС наголосив, що укладення фіктивного правочину є порушенням добросовісності як однієї із загальних засад цивільного законодавства.
Згідно з частиною третьою статті 13 ЦК України не допускаються дії особи, що вчиняються з наміром завдати шкоди іншій особі, а також зловживання правом в інших формах.
Також ВС нагадав, що у постанові Верховного Суду у складі об`єднаної палати Касаційного господарського суду від 7 грудня 2018 року у справі № 910/7547/17 зроблено висновок, що з конструкції частини третьої статті 13 ЦК України випливає, що дії особи, які полягають у реалізації такою особою свого права, однак вчиняються з наміром завдати шкоди іншій особі, є формою зловживання правом. Вчинення власником майна правочину з розпорядження належним йому майном з метою унеможливити задоволення вимоги іншої особи-стягувача за рахунок майна цього власника може бути кваліфіковано як зловживання правом власності, оскільки власник використовує правомочність розпорядження майном на шкоду майновим інтересам кредитора.
У постанові від 3 липня 2019 року у справі № 369/11268/16-ц (провадження № 14-260цс19) Велика Палата Верховного Суду підтримала та конкретизувала висновок, викладений у постанові Верховного суду від 28 лютого 2019 року у справі № 646/3972/16-ц (провадження № 61-28761св18) про те, що позивач вправі звернутися до суду із позовом про визнання договору недійсним, як такого, що направлений на уникнення звернення стягнення на майно боржника, на підставі загальних засад цивільного законодавства (пункт 6 статті 3 ЦК України) та недопустимості зловживання правом (частина третя статті 13 ЦК України), і послатися на спеціальну норму, що передбачає підставу визнання правочину недійсним, якою може бути як підстава, передбачена статтею 234 ЦК України, так і інша, наприклад, підстава, передбачена статтею 228 ЦК України.
ВС відзначив, що у постанові Верховного Суду в складі колегії суддів Касаційного господарського суду від 5 липня 2018 року у справі № 922/2878/17 зазначено, що «цивільно-правовий договір (в тому числі й договір купівлі-продажу) не може використовуватися учасниками цивільних правовідносин для уникнення сплати боргу або виконання судового рішення про стягнення боргу, що набрало законної сили. Укладення боржником, проти якого розпочате судове провадження про стягнення боргу, договору купівлі-продажу, і в першу чергу, з тривалою відстрочкою платежу, може свідчити про його недобросовісність на зловживання правами стосовно кредитора, оскільки такий договір купівлі-продажу може порушити майнові інтереси кредитора і бути направлений саме на недопущення звернення стягнення на майно боржника. Тому правопорядок не може залишати поза реакцією такі дії, які можуть хоч і не порушувати конкретних імперативних норм, але бути недобросовісними та зводитися до зловживання правом».
У постанові Верховного Суду в складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 7 жовтня 2020 року в справі № 755/17944/18 (провадження № 61-17511св19) зроблено висновок, що «договором, що вчиняється на шкоду кредиторам (фраудаторним договором), може бути як оплатний, так і безоплатний договір. Застосування конструкції «фраудаторності» при оплатному цивільно-правовому договорі має певну специфіку, яка проявляється в обставинах, що дозволяють кваліфікувати оплатний договір як такий, що вчинений на шкоду кредитору. До таких обставин, зокрема, відноситься: момент укладення договору; контрагент, з яким боржник вчиняє оспорюваний договір (наприклад, родич боржника, пасинок боржника, пов`язана чи афілійована юридична особа); ціна (ринкова/неринкова), наявність/відсутність оплати ціни контрагентом боржника)».
ВС підкреслив, що судом апеляційної інстанції встановлено та не спростовано матеріалами справи про те, що відповідач, даруючи належні йому на праві власності житловий будинок та земельні ділянки своїй дочці, був обізнаний про наявність рішення апеляційного суду, яке набрало законної сили. Цим рішенням суду з нього стягнуто на користь позивача 261 827,56 грн.
Доводи представника відповідачів, що рішення суду виконується та проводяться стягнення з відповідача в розмірі 30 % від його пенсії (згідно з його зверненням), не свідчать про свідоме виконання рішення суду останнім, оскільки стягнена сума на даний час згідно з листом державного виконавця від 16 грудня 2019 року № 1936 становить 15 250 грн (з врахуванням того періоду, коли справа розглядалася в суді та відповідач добровільно сплачував незначні в порівнянні з боргом проплати, з вересня 2019 року відсутні проплати або такі є мізерними із врахуванням розміру пенсії). Отримання позивачем незначних сум з пенсії відповідача протягом щонайменше десять років для повного виконання рішення суду унеможливить позивачу через інфляційні процеси отримати те, що їй належить відповідно до свідоцтва про отримання спадщини, і, відповідно, таке виконання із сторони відповідача буде неефективним через укладення фіктивних договорів дарування боржником.
Ураховуючи викладене, колегія суддів погоджується із висновком апеляційного суду по те, що оскаржувані правочини були вчинені відповідачем з метою уникнення виконання судового рішення, а тому мають ознаки фіктивних правочинів відповідно до статті 234 ЦК України.
Враховуючи обставини справи, Верховний Суд залишив постанову апеляційного суду без змін, а касаційну скаргу – без задоволення.
