На це звернув увагу Європейський суд з прав людини у рішенні у справі «Бах проти Нідерландів» (заява №35751/20), повідомляє інформаційний ресурс «ECHR. Ukrainian Aspect».
Громадянина Гвінеї взяли під варту як незаконного мігранта з метою його депортації після відхилення його заяви про надання притулку.
Він подав апеляційну скаргу до обласного суду. Проте через локдаун у зв’язку з пандемією Covid-19, який також спричинив закриття всіх судів Нідерландів та скасування слухань з особистою присутністю, його апеляційна скарга, яка вважалася невідкладною, була розглянута у режимі відеоконференцзв’язку за участі адвоката. Незважаючи на явне бажання брати участь у засіданні особисто, чоловіку відмовили у цьому, оскільки на момент розгляду питання в центрі тримання мігрантів були відсутні належні для цього умови. Оскарження відмови також не мало успіху.
Тоді мігрант звернувся до Європейського суду з прав людини.
У Страсбурзі зауважили, що положення ст. 5§3 Конвенції стосувалося лише однієї конкретної форми позбавлення волі, а саме, на яку є посилання в статті 5§1(с) – коли затримання або арешт були здійснені з метою допровадження особи до компетентного судового органу за наявності обґрунтованої підозри у вчиненні нею правопорушення або якщо обґрунтовано вважається необхідним запобігти вчиненню нею правопорушення чи її втечі після його вчинення.
Отже, в цій справі ст. 5§3 не могла бути застосована, бо органи влади Нідерландів затримали заявника з метою депортації, що було підставою, викладеною в статті 5§1(f).
Також ЄСПЛ дослідив умови дотримання ст. 5§4. Ця норма декларує, що кожен, кого позбавлено свободи внаслідок арешту або тримання під вартою, має право ініціювати провадження, в ході якого суд без зволікання встановлює законність затримання і приймає рішення про звільнення, якщо затримання є незаконним.
Високі судді зважили на те, що слухання справи заявника було проведене протягом перших тижнів нокдауну через пандемію Covid-19. Тоді центри тримання мігрантів були в значній мірі непідготовленими до дотримання необхідної дистанції 1,5 метра в кімнатах для теле- та відеоконференцій та не мали технічної інфраструктури.
І національний суд доклав зусиль для забезпечення присутності заявника на слуханнях його справи і пояснив, чому неможливо було заслухати його особисто або за допомогою відеоконференції.
А відділ адміністративної юрисдикції постановив, що за обставин цієї конкретної справи обмеження права заявника відповідно до національного законодавства бути присутнім на слуханні були передбачуваними. Заходи з обмеження служили інтересам здоров’я суспільства, були пропорційними і не впливали на сутність права.
Той факт, що заявник таки скористався змагальним провадженням, під час якого його представляв адвокат і його заслуховували через адвоката (який брав участь у слуханні і з яким заявник мав постійні контакти) у сукупності з іншими обставинами обгрунтовував, що порушень статті 5§4 також не було.
Тож заява була визнана неприйнятною.
Про цю справу можна також почитати в інформаційному бюлетені з прецедентного права ЄСПЛ за липень 2021 року у перекладі члена Комісії з питань правової реформи при Президентові України, д.ю.н. Олександра Дроздова та доцента кафедри кримінального права і правосуддя Міжнародного економіко-гуманітарного університету імені академіка С. Дем’янчука, к.ю.н. Олени Дроздової.
